Смажена Веселка

Враг, он не дремлет. Он только и ждет момента твоей слабости, что бы нанести смертельную рану. Он не упуст… это что такое?? Откуда? Нужно разобраться….

*;*;*

- Ти так і будеш тут стовбичити? –  спитав я, беручи соломинку до рота. – Вже друга година пішла,  як ми тут сидимо.

- Тихо, Журналіст! – цикнув Сержант на мене  і знов припав до своєї оптики – я щось бачив у заростях дерев. Будемо спостерігати звідси, чи ти хочеш, щоб тобі прострілили макітру? Ворог цілить дуже влучно!

Я тільки зітхнув у відповідь і ліг на спину. Ось вже кілька днів, як мене направили до військового табору. Я мав взяти інтерв’ю для міської газети, бо у місті дуже цікавляться тими подіями, що тут відбуваються. І правильно роблять, бо на відстані близько 30 км від  Нісенітнинська з`явився невідомий ворог. «Наші» майже відразу вислали роту солдат, два танки и різну технічну допомогу.  Ну і я потім депортувався.  Але скільки вже тут перебуваю, а Ворога так і не бачив. Цей бовдур-Сержант боїться піти до лісу, де, як вважають, і находиться невідомий супротивник. І ось знову, лежу під пагорбом з соломинкою в зубах, дивлюсь на небо і думку гадаю… як здорово було б опинитися зараз на морі… десь у Туреччині. Доброзичливий персонал, непогане обслуговування, Їжі дуже багато… Гарні це речі «Шведський стіл» і «Все включено». Та головне – це Море… велике Середземне море. Тим більше, зараз у турків «золотий сезон». Ось повернусь додому, куплю собі путівку та й…

- А!! Ворог!! – закричав Сержант, стрільнув чергою по кронам дерев і припав до землі. Над головою тут же просвистіли кулі. Я подавився соломинкою і мав намір визирнути та на кінець-то побачити Ворога, але, певно, не судилося.

- Мерщій до табору! На нас нападають! – продовжував голосити він і перший чимдужче побіг на базу. Я проводив його поглядом, підвівся на ноги з гвинтівкою на готові і обережно визирнув із-за пагорба.

У лісі нікого не було… точніше дехто все ж був, та він не походив на нашого Ворога і виглядав… якось дивно.

Доріжкою поміж дерев у мою сторону цілеспрямовано йшов якийсь хлопець вдягнений у шорти і темно-жовту футболку, в кросівках і з кепкою на голові.  Здавалося б, що він просто гуляє по лісу, якби не суворий вираз обличчя, при погляді на мене. Я вирішив перестрахуватися, підняв гвинтівку і взяв незнайомця на приціл.

- Ану стій! Руки вгору! Ти знаходишся у військовій зоні!

Хлопець, усміхнувся та руки підняв і зупинився.

- Добре, а тепер скажи, хто ти і звідкіля тут взявся?

- Я – Автор, название города откуда я родом тебе не знакомо. А ти кто и откуда здесь взялся?  – сказав він на рідкісному діалекті, насупивши брови.

Подумки відмітивши те, що цей хлопець розмовляє на «таємній» мові(якою трохи володію)  я відповів

-Я журналист ЧГГ (Чушьняцкой Городской Газеты), а ты автор чего? – насторожено спитав,насилу переходячи на «таємну» мову.

-Как это чего? Всего этого, ясно что – обводячи руками навколо себе трохи здивовано відповів незнайомець.

- Зрозуміло… - прийшовши до висновку прошепотів на рідній мові - руки за спину. Тебе взято у полон!  - радісно крикнув я – Так ось ти який, Лютий Ворог!! Нарешті я тебе побачив! І тепер всі дізнаються, як виглядає наш супротивник!

Хлопець із сумнівом поглянув на мене, прийшов до якогось висновку і з посмішкою схрестив руки за спиною, я одягнув на нього наручники.

- Тепер йдемо до табору, я повинен показати Ворога людям.

- Ну веди, раз треба – відповів він аж ніяк не налякано.

Я з побоюванням взяв його за комірець футболки і повів попереду себе

*;*;*

При підході до бази почувся посилений мегафоном голос Полковника.

- Ану стійте, де стоїте! Назвіться!

- Це Журналіст, пане Полковнику, я полоненого веду! – урочисто промовив я.

Від хлопця почувся смішок.

- Кого це? Невже Ворога?! – здивовано гаркнув мегафон голосом Полковника

- Ага! Його самого. Пустите?

- Звісно! Хлопці, а ну відчиняйте ворота! – шуміло тепер на вартових.

Коли ми на кінець-то  зайшли у табір, то біля воріт вже товклися солдати, всі бажали побачити Ворога.

- Ось він! – крикнув я, вказуючи на свого полоненого. Натовп затих жадібно роздивляючись вискоку фігуру. Раптом я побачив великі і округлі очі командира.

- Журналіст… ЦЕ не Ворог! Ти кого у полон взяв?!.. – зловісно шепотів Полковник, підходячи до хлопця.

- Простите, господин, ошибочка вышла… - переходячи на «таємну» говорив командир, знімая наручники. Я збентежено замовк.

Хлопець потер зап’ястки зі знайомою усмішкою глянув на мене і відповів на нашій мові

- Та нічого, хто ж знав, його – кивок головою у мою сторону – взагалі тут бути не повинно було. Я, власно кажучи, тому і тут – казав Автор.

Всі хто був поруч дружно повернули голови у мою сторону.

- І що тепер робити?? – питався Полковник

Хлопець пожав плечима. – А нічого, я перепишу розповідь, але вже без нього та і все. Він зважає.

Командир полегшено зітхнув. – Ну добре… а можна питаннячко? Як все ж виглядає Лютий Ворог?? – з надією промовив він.

Автор посміхнувся і сказав. – Про це дізнаєтесь у наступний раз. Я к вам ще завітаю колись. Бувайте.

Весь цей час я не промовив а ні слова. Так мене вразило те, що відбулось. Але, з’ясувалось, що це ще не кінець. Звідки не візьмися в руках у хлопця з`явився зошит і олівець. Він прощально подивився на нас и перекреслив  написане. Раптом зник Полковник, розтанув у повітрі боязливий Сержант, і щезли солдати, танки, табір… залишилась лише сіра пустота. І поруч зі мною проявився Автор.

- Все таки ты путешествующий персонаж, а я и не верил – захоплено говорив він, до речі, хлопець змінився. Одягнений у білий костюм і черевики, з блокнотом у руках він виділявся у цій сірій примарній хмарі. Я обдивився й себе, і з’ясував, що залишився таким як був.

- Так хто ти такий? – врешті решт спитав я.

- Я – Автор. Я просто писатель-фантаст – відповів він.

- І що то було таке? Солдати, Полковник, Сержант…

Він подивився на мене

- То был придуманный мной рассказ, и в нем появился ты, хотя тебя там и не должно было быть. Тебе повезло, я все же решил посмотреть, к чему приведет  это введение.  Как видишь, рассказ не закончился. Мне не понравился поворот событий, поэтому я все перепишу. И тебя уже не будет, хорошо?

- Добре, але куди ж я піду? – якось сумно спитав я

Він замислився.

- Я вообще-то про тебя ничего не знаю, я даже не знаю, откуда ты взялся у меня в рассказе. Могу лишь написать кое-что, и тебя перебросит в другую книгу. Есть много еще авторов. – Посміхнувся хлопець. – Зато теперь я похвастаюсь друзьям, что у меня в рассказе побывал Журналист – этакий путешествующий персонаж. Ну что ж, давай прощаться?

Я кивнув і простягнув руку. Він шанобливо потиснув її. І щось написав у зошиті. Поруч зі мною відкрився прохід. Блакитний вихор чекав на мене.

- Приятно было познакомится! Но больше ко мне не заглядывай – жартівливо пригрозив він. Я посміхнувся і ступив у вихор. Останнє, що пам’ятаю – це якийсь бігборд з написом «Ласкава просимо у Діптаун» і більш нічого.

*;*;*

Слава Богу, разобрался с ним. Жалко только, что теперь придется переписывать рассказ… что ж, начнем…

Враг, он не дремлет. Он только и ждет момента твоей слабости…


Киев, 2010