Лiна Костенко. Осiнь жагуча

Нар. 1930


Вечерний сон влюбившегося лета,
В чьи руки ночь волшебная течёт.
Красавицей, что ласками согрета,
Приникла осень к лету на плечо.
Желание любви достигло плода.
Истома жжёт последнюю ступень.
И торжествует мудрый гений рода
Живой земли и Жизни, что на ней.
Пусть лето спит, а утром осень встанет -
В янтарных косах нити серебра,
И сила в чреслах золотого стана,
Чуть ступит в поле - нива полегла.
Двойнята-зёрна прячутся в покосе,
Сбегают стайки краснощёких роз.
И сладки слив сиреневые грёзы
Средь грушевых и яблоневых грёз.
Безжалостно рвёт упряжь синий ветер,
А в сердце лета – вновь цветущий сад,
Где слитками из солнечного света
Лежат лимоны, груши, виноград.
Лучи густеют в гроздьях перегретых.
Отыщет снег приют в холодном дне.
А страстный сон влюбившегося лета
Перезимует в вызревшем вине.



Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!