Пасуться конi...

Пасуться коні. Панує ніч
Дзвенять легенько передзвони
Шепоче колос. Таїна
Якої хто чекає долі?
На неосідланім коні
Несеться вітер через поле
А зорі падають з гори
І гаснуть ген за косогором
Волошки журяться дожити
Ромашка спить в солодкій стомі
А вранці вмиється сама
Росою з чистої долоні
А місяць виплив серед неба
Накинув оком на вербу
Що сумно і самотньо
Стоїть як вежа у степу
І пестить ніжно і голубить
І чути вкрадливі слова:
«Ну будь весела, ти, цю нічку
Я кину з неба серебра»
Верба від щастя затремтіла
І усміхнулася, як знати?
І закортіло їй сердешній
Гілками місяця обняти
Та хмара люта і сердита
Його сховала, ще й гула:
«Пошлю на тебе блискавицю
І довгі коси попалю
А листя викину в траву
І громом серце розірву»
В природі все як у людей
Хто владу має, той орел
Літає високо й дзьобає
Простих, злиденних і тупих
Гроза пройшла. Настала тиша
І сходить Сонце, аж горить
Ромашка тягнеться до нього
Верба ж заплакана стоїть