Анни Франк

Холодна маленька убога кімната.
Сиджу за низеньким дубовим столом.
Щоденнику душу свою відкривати
Знов буду стареньким чорнильним пером.

Згадаю усе: і минуле, й сучасне,
Про те, як зустріла єдину любов,
І те, як борюся з великим нещастям,
Яке проливає і сльози, і кров.

Біда не у тім, що поїсти немає
(Це можна стерпіти, було вже не раз),
А в тім, що добро, ніби свічка, згорає
Під вибухи мін і фашистський наказ.

В очах у людей видно біль і тривогу,
Про щастя забули, і рветься душа.
В сусідній країні забули про Бога.
Там б’ються за землю, що варта гроша.

На горі чужому добра вже не буде,
Коли забирають щоденно життя,
Коли убивають людей тії ж люди
Без трепету в серці й вогню каяття.

Мені каже мама: «Коли буде сумно,
Подумай, що люди ще гірше живуть»,
Та знаю я вихід для себе розумний:
Коли стане сумно, хай в поле підуть!

Подивляться в неба безхмарні простори,
І щастя заповнить зів’ялі серця,
Хай очі піднімуть сумні свої вгору
І тихо прославлять за милість Творця.

Бо навіть в біді має бути надія,
За це я щовечора щиро молюсь.
Навколо нещастя, я це розумію,
Та смерті своєї я вже не боюсь.

Душі в мене дві: і сумна, і весела.
Вони не загинуть ніколи від ран.
Та ось… увірвався хтось в нашу оселю…
Люблю тебе, друже. Твоя Анна Франк!