Розлученi, та не самотнi

Фонтан забрав грайливо дві кинуті монети,
між дном і небом скривляють дійсність міражі.
І тріо геніїв опівночі співатимуть сонети, 
що спогади про місто не зникнуть в стелажі.
Три друга - трагедія, комедія і драма,
Слава гордо у руках тримає пальми гілку.
Три слова : "Назавжди в серці з вами!"
не вмруть ніколи, хоч в бронзі ті статуї навіки.

Сплетіння рук, очей благанний погляд,
забракло слів: " Яка ж розмова з часом?".
З роками й люди зрозуміють осені світогляд, 
весь сенс життя у постаттях Парнасу.
Невже душевні болі лікуються лише роками?
А інколи й століття серця не жаліють!
Роки дитячі хіба маскуються під гру ляльками?
Львів знає, що голови старечі також мріють...

Отак, колись два рідних серця розділила зброя,
війна ногою вибила і так відкриті для всіх двері.
Отак, монети кинули колись в фонтан вони обоє
і поклялись: "Підем на каву потім, у місті Лева..."