Вже вмиває світанок росою,
скоро день для усіх загорить,
а ці хлопці, душа за душою,
кожен птахом злітає у вись.
І приходить хлопчина додому:
- Мамо, більш за мене не молись.
Повернувсь до тебе з поля бою,
ти чому не радієш? Облиш
оці сльози, матусю. Чого ти?
Поряд я, на мене подивись!
Болить серце, підкошує ноги,
мов живий син в труні вже лежить...
- Я не вірю! Синочку, прокинся! -
мати в розпачі майже кричить.
Підійшов, обійняти не може,
наче сили немає в руках:
- Що зі мною? Невже це я, Боже?!
А як вийшло що я тут отак?
Ні! Не треба! Я жити ще хочу!
Господь, дай мені хоч один шанс.
Вже вмиває світанок росою,
скоро день для усіх загорить,
а ці хлопці, душа за душою,
кожен птахом злітає у вись.
Відростають у них білі крила
і зриваються разом з землі...
Вони дуже ще жити хотіли,
та ім просто цого не дали.
Вже вмива св танок росою...
© Copyright: Людмила Васюк, 2014
Свидетельство о публикации №114083008342
Свидетельство о публикации №114083008342
Рецензии