Спогадова брама

Ось так самопомножувалась лють…
Один в другого кидали каміння
Жорстокості, якої не збагнуть,
Яку ми всі плели, як павутиння.
Нема ні друзів, ні товаришів…
Немає родоводу з дня створіння.
Є тики лють, що вигризла коріння
І ось, панове – наголос душі!
Лють зріла в лють. І в люті споконвічно
Ми, люди, поважали тільки лють.
Але таки, хоч, мабуть, і не звично,
Світ зажадав змінити певну суть.
На край вікна я став і – руки в осінь…
Бо ні весни, ні літа тільки щем...
Нехай хтось інший камінь в серці носить,
А я літати буду під дощем.
Неначе птах з поламаним крилом,
Злітає вгору гідність наша з вами,
Пташине серце дзеленчить псалом
В повітря біля Троїцького храму.
Завис над світом безмір голубий,
Я в ньому бачу спогадову браму,
І вірш вже буде зовсім не такий,
Бо все це буде… Буде на розламі.
Як тріщина у камені – цей біль,
Цей щем, як жерло давнього вулкана…
Життя розкидує лопатою кисіль
І цей кисіль ніколи не розтане.
Найвищий сон – наснилася війна,
По-справжньому там гинули і гинуть…
Яка ж на смак нестерпна рідина
Отой кисіль, що варять біля тину…
Побожеволіли слов’яни на війні:
Хтось гавкає, хтось хоче укусити…
Ця тріщина – як тріщина в мені
А в ній цей біль, що нікуди но діти.
У голу хату – далі від тяжіння…
Штовхає небуття побитих нас…
Змія ворочає таке важке каміння
І розкидає те каміння довгий час.
Хай стане мить, хай біль уже вмирає…
Хай вірш помре, бо вірш жалю – німий…
Неначе Бог каміння підіймає
Те, що збирать повинні були ми.