Живу, живу - рыдаю...

«Живу, живу - рыдаю ...»

Живу, живу - рыдаю,
Живу, живу - смеюсь.
Чего живу - не знаю
И думать я боюсь.
 
      Какой же  мир прекрасный,
      И как печален  мир,
      В нем я то сокол ясный,
      Так просто – всем кумир.
 
Я будто в наваждении:
На свете все люблю,
Шум рек порой весенней:
В лесах живу и сплю.
      
      Как облачко на небе:
      Брожу весь божий день,
      Не потеряться б мне бы,
      Мне петь, поверь, не лень.

В поля, в леса от скуки
Иду я слезы лить:
Лазурь деревьев – руки,
Мне их не полюбить.
 
      Слезами разольюсь я,
      Упав на край межи.
      Вмиг встану, осмотрю всё:
      Судьбинушка, скажи,

Ответь, чего ж я плачу,
Веду, как мальчик я.
С моею то удачей,
Вы знаете меня ...
 
      Вновь подымусь, спросите
      Зачем я весь в слезах.
      Как жить  мне, помогите!
      Ведь сам не знаю как.

Смотрю, как ночь приходит,
Как рожь вновь шелестит ...
И песню вновь заводит,
А сердце так болит ...
 
      Болит оно и ноет,
      Не знает от чего.
      И ряд ли пожалеют,
      А так все ... ничего.


Тичина Павло : «Живу, живу - ридаю...»

"Живу, живу - ридаю..."

Живу,  живу  -  ридаю,
Живу,  живу  -  сміюсь.
Чого  живу  -  не  знаю
І  думати  боюсь.
     Такий  цей  світ  прекрасний,
     Такий  цей  світ  сумний,
     Що  я  то  сокіл  ясний,
     То  просто  -  навісний.
Я  часто  мов  шалію:
На  світі  все  люблю,
Шум  річок  розумію:
В  гаях  я  днюю  й  сплю.
     Часом  я  мов  хмарина:
     Блукаю  цілий  день,
     Як  згублена  дитина,
     Як  туга  без  пісень.
Йду  в  поле,  в  гай  скучати
Та  сльози,  сльози  лить:
Блакить  й  зелені  шати
Мене  не  веселить.
     Слізьми  я  розіллюся,
     Впаду  на  край  межі.
     Устану...  подивлюся:
     Ах,  доленько,  скажи,
Скажи,  чого  я  плачу,
Мов  хлопчик,  що  забивсь.
Чи  маю  таку  вдачу,
Таким  вже  я  родивсь...
     Устану,  попитаю
     Та  й  знов  слізьми  заллюсь.
     Чого  так  жить  -  не  знаю
     І  думати  боюсь.
Дивлюсь,  як  ніч  надходить,
Як  жито  шелестить...
Хтось  пісню  десь  заводить,
А  серце  так  болить...
     Болить  воно  та  ниє,
     Само  не  зна  чого.
     Чи  хто  мене  жаліє,
     Чи  так...  ні  від  чого.

15 січня 1912