Спокута

Пологовий будинок. О сьомій,
 Народивши щасливо сина,
 Жінка спить у священній утомі,
 Спить і бачить сон вельми дивний:

 Як в одної сільської жінки
 Було три соколи синочки:
 Неспроможні на підлі вчинки,
 Добрі, гарні, міцні, як дубочки.

 А найменший – мізинчик болючий
 Все хворів, все плакав маленьким.
 Слава Богу, підріс, одужав,
 Став найбільшою втіхою неньки.

 У дитинстві в любистку купала,
 Щоб дівчата їх палко кохали,
 Восени на весілля чекала,
 Сподівалась онуків діждати.

 Чоловік щось казав про червоних,
 Та вона відмовлялася вірить,
 Що із рук від роботи чорних
 Вириватимуть кусень хліба.

 До її чоловіка на поле
 Підійшли якось люди грізні:
 Вимагали вівса для коней,
 І для себе на тиждень їжі.

 Він не втримався: вихопив вила
 І штрикнув двох, що зліва стояли.
 На коня сів, гукнув щосили,
 І утік у ліси партизанить.

 Комісар приїхав зненацька
 І тій жінці оголосив:
 Є наказ: за злочинця-батька
 Розстріляти його синів.

  – Скільки їх? Підганяй, Микито,
 Як засватаний мовчки не стій!
 ("Хоч найменший!"). Й сказала швидко:
  – Двоє тут. Цей сусідчин. Не мій.
 
 Старші хлопці очі сховали,
 Менший з жахом на матір дививсь.
 Може, лише б цих двох розстріляли,
 Хоч один би в живих залишивсь.

 Та зайшов односелець до хати,
 Із комбіду юний ледащо:
– Тітко Мотре, не треба брехати:
 Усі троє твої.
– Видав нащо?!

 І кидала страшні прокльони
 Односельцю зрадливому в спину:
  – А бодай не діждався ніколи
 Ти народження власного сина.

 А як й зродиться: чорной марою
 З того світу прийду, щоб убити.
 Ні онукам, ні правнукам тв;їм
 Не дозволю у щасті жити.

  –  Я ж не вірю ні в Бога, ні в чорта,
 Буде син, що мені до  прокльонів? –
 Говорив той комбідівець згорда:
  –  Не злякаєш ти словом чорним.

 Та в війну його син загинув,
 А онук (син дочки) утопився.
 Ось тоді, гнучи горду спину,
 Перший раз у житті помолився.

 Та не чув Бог його молитви:
 У онуки народжує д;чка
 Та, якій зараз сон цей сниться,
 І змовкає дитя в сповиточку.

 Жінка злякано до дитини,
 Як прокинулась, зразу припала.
 Вони ж мріяли так про сина!
 Доня братика так чекала!

 Купували блакитний конвертик
 І проблем при пологах жодних.
 Це лиш сон. Чом він має померти?
 Доторкнулась, а син холодний.

 Зойк розпуки застряг у грудях,
 Лише злякано прохрипіла:
  – Ой, рятуйте, на поміч, люди!
 По палаті сусідку збудила.

 Та бурчить:
 – Ти чого репетуєш?
 Тут без тебе морока своя:
 Третій син розпищався, чуєш?
 Аби дівка – хоч поміч була б.

 Ще й хирлявий, рудий, незугарний –
 Нащо клопіт мені такий?
 А ти кажеш, твій вмер? Негарно.
 Так твого хай підмінить мій!

 Зараз прийде наступна зміна,
 А не ті лікарі, що приймали,
 Не впізнають твоєї дитини.
 Бирку з ручки швиденько зірвала:

 –  Дай свого! Наче тиждень не їла,
 Так вовтузишся. Все! Не плач!
 На хвилину тут того діла.
 Але ж ти, голубко, віддяч!

 Подзвонила мерщій чоловіку:
 –  Вези гроші, які на машину.
 Поміняли дітей у ліжках,
 Взяла в руки чужого сина.

 В нього бантиком складені губки,
 Носик-гудзик, ледь брівки помітні,
 Поцілований сонцем чубчик
 І  великі очі блакитні.

 Лікарі в палату заходять,
 Бачать: в ліжку руденька дитинка.
  –  Це чиє? –  до жінок говорять.
  – Це сусідчин. Не мій. Ось бирка.

 Ці слова Мотря в сні шепотіла.
 Там від смерті вона рятувала,
 Тут, зрікаючись власного сина,
 Мати душу свою продавала.

  – А мій мертвий, –  удавані сльози.
  – Ви би швидше свідоцтво дали.
  Не зарадять хоч горю гроші,
 Але вдома діти малі.

 Так і виписалась: не озирнулась.
 Всяк живе, як уміє жити.
 А та жінка в свій дім повернулась
 Й заходилась дитя хрестити.

  –  Сестро, будеш хрещеною?
 –  Звісно.
 Розказала про Мотрю нещасну.
 Обірвала сестра її грізно:
  –  Це був сон! Не повірю нізащо!

  – А чому брат загинув? І дядько,
 І бабусин брат Тимофій?
 Співпадіння чи все ж прокляття?
  –  А твій син?
– Це сусідчин. Не мій.

 –  Як сусідчин? –  сестра сполотніла.
 – А де ж твій?
 – У могилі лежить.
 –  До ворожки підеш?
  –  Не діло. Краще служба на спомин душі.

 Панахида по Мотрі з синами
 Відбулася якраз в день хрестин.
 Мить  –  і в церкві мовчанка запала:
 Захлинувся в купелі син!

 Наче чорна рука здавила
 І спинився сердечка бій.
 Жінка поспіхом прошепотіла:
 –  Мотре, стій! Це сусідчин, не мій.

 І маля закахикало раптом,
 Повертаючись до життя.
 З панахидної свічки капнув
 Теплий віск, як прощення сльоза.