Философия жизни

На вулиці дощ… Маленькі краплинки котяться по вікні. Марина сиділа і думала про своє  життя, дитинство, юність, мрії, надії та сподівання. Її серце розривалося на маленькі частинки, кожна з яких однаково боліла. «Я шукала істину, я її  не знайшла- думала жінка. Цей світ не для мене… Дуже важко, коли навкруги фальшиві обличчя, лицемірство, маски. Ти  живеш в цьому і раптом помічаєш, що стаєш такою як і всі, хоча прагнеш зовсім  іншого, мріяла і мрієш про щось Високе та Вічне. Раптом бачиш, що котишся вниз і ніхто-ніхто тебе не зупинить, не підставить дружнє плече, не подасть руку, щоб витягти. І усвідомлення того, що всім  байдуже ще більше завдає болю. Я, наче та спрагла людина в пустелі, що от-от помре, якщо її не напоїти… Я прагну польоту, висот, але тільки злітаючи, падаю  і розбиваюсь об скелі, боляче вдарившись, загоюю рани і знову ж таки злітаю. Я прагну вибратись із темряви, бачу іскру світла в кінці  тунелю, йду до неї, долаючи перешкоди… Ніхто не розуміє, немає  такої людини яка б зрозуміла поезію моєї  душі. Інколи   думаю: чому я не така як всі? Просто було б легше жити, і сприймати все оточуюче більше в матеріальному ніж в духовному. Багато митців, поетів, філософів задавали собі  запитання про наше буття, але  дане питання і досі залишилося без відповіді. Я не реалізувалася в тому сенсі, що не стала гарною дружиною, матір»ю, господинею, бо це не моє.Тільки зараз, пригадуючи свою юність, я зробила висновок, що розпочала жити неправильно, це не те, до чого я прагнула, про що  мріяла. «Треба вміти жити»- сказав хтось із великих, а я не умію… Принаймі все, що розпочинаю, залишається незакінченим. Цей світ недосконалий. Матеріальне переважає над духовним. Я пишаюсь тими особистостями, які перемагаючи самих себе, можуть «круто» змінювати своє життя. А я тримаюсь за те, що маю.
 Рано  вийшла заміж, народила сина. Маючи вищу освіту вийшла заміж за простого сільського  хлопця, як їй, тоді юній особі, видався надійним чоловічим плечем. Проживши 4 роки в шлюбі  зрозуміла, що з чоловіком  її  поєднує  тільки син. І от тепер вони тільки удвох- її  єдина маленька потіха і самотня, стомлена молода жінка, яка небачила сенсу життя…
      Ніби звідкись  почула голос: « Мамо, мамочко». Це її маленький син уві сні її кликав. «Мамо, я боюся, приляж біля мене». Всі роздуми десь поділися. Марина прилягла біля дитини і міцно притисла маленьке створіннячко до грудей: «Моє ти щастя…» і  розплакалася. Є заради кого жити, є мета, ціль, до якої треба прагнути. Я тебе ніколи не покину -прошепотіла, я буду жити заради тебе. І як мені не буде тяжко, в мене є ти, моя надія, і всі зусилля заради тебе, заради того, щоб покращити твоє життя, дати тобі освіту»… і раптом в  темному  тунелі побачила яскраве світло  своєї  душі.