Дуют, дуют ветра - перевод

                Людмила, СПАСИБО за волнующие строки!
                http://www.stihi.ru/2014/04/12/142


После стужи земля,
Как всегда, просыпается робко,
И холодный рассвет
Аистиное студит крыло.
И бежит по полям,
Чуть петляя, невидная тропка
К одиночествам бедным,
В забытое Богом село.

Там галдят воробьи,
И под крышею пёрышки чистят.
Разбивается день,
Наступает ночная пора...
Кровоточит лоза,
Выпуская ажурные листья...
Будут хатки дремать,
Будут ставни скрипеть до утра.

Май, повеса лихой,
Скоро зеленью свежею брызнет.
Одуванчиков жёлтых
Лихой закружит хоровод.
Пять бабулек с клюкой
Собрались и "коммуной парижской"
Обработать спешат
Непомерно большой огород.

Жизни вертится круг:
С солнцем встать и - работа, работа!
Поистёрлась канва
Беззаботных и радостных дней.
Пять старух, пять подруг
В каждодневных трудах и заботах
Проживают года
Незатейливой жизни своей.

Телевизора нет -
не узнать о житье, о погоде.
Репродуктор - и тот,
Двадцать лет, как упорно молчит!
Тут утеха своя:
Заклинанье дождя в огороде,
Да раз в месяц когда
Автолавка селом пробурчит.

Всё в трудах до зари,
И не входят до сумерек в хаты.
На столе только хлеб,
Что неделю назад испекли.
Разве знают про них
Там, в столице, паны-депутаты,
Что бездумно людей
На страданья и смерть обрекли?

Дуют, дуют ветра,
Великаны разгульные, в спину.
И природа скупа
На тепло в этот сумрачный год.
Робинзонит вот так,
От села до села, Украина,
И царей, и князей,
Как бандитов жестоких клянёт.

Людмила Юферова:


Вже потужні вітри
спили з поля живильну вологу,
І холодні світанки
не гріють лелеці крило,
Та вже зелень п’янка
притрусила вузеньку дорогу,
Що веде в овдовіле
і Богом забуте село…

Там прудкі горобці
ще буркочуть у шиферних стріхах,
Розбивається день
об оголені вежі тополь,
Кровоточить лоза
й небесами схвильовано диха,
І дрімають хатки –
посіріла селянська юдоль.

Зеленіє парча,
і розбрунькане маєво близько,
Скоро, скоро кульбаб
загориться ясний хоровод!
П’ять стареньких бабок
утворило «комуну паризьку» -
Обробляють разом
непомірно великий город.

В них простий календар:
день проснувся, робота і вечір…
Вже й забули, коли
відзначали востаннє свята…
Залишились в’ятьох
у буденно-мирській колотнечі
І не бачать, коли
рік за роком у Вічність зліта.

Що їм телезірки
і шокуючі страхом новини?
У них радіо – й те
двадцять літ, як уперто мовчить!
Тут і втіха своя:
раптом дощ на город влітку хлине,
Раз у місяць, бува,
автолавка сільцем пробурчить.

Блисне сонце – й старі
до смерканя не йтимуть до хати…
На вечерю позвуть,
як і завше, убогі столи…
Та чи знають про них
у столиці пани-депутати,
Що мільйони людей
на злидарство і смерть прирекли?

Дують, дують вітри,
степові силачі, без упину,
І природа скупа
цьогоріч на тепло весняне…
Робінзонить отак
від села до села Україна
І царів, і князів,
як бандитів жорстоких, кляне…