Пам'ятаєш, чи ні, як були ми спеки зволенники,
І сміялись як діти, і вірили - світ зачека,
Доки ми безтурботно пограємось в енеки бенеки,
Але він так невпинно крізь літо і нас протікав.
Осінь плела інтриги. В закоркованих вулицях зливами
Готувала потоп… Зайшлий вітер зривався на крик,
В паперовому човнику ми все ж залишались щасливими,
І нам байдуже було, де море, а де материк…
Незадовго позимніло. Взялась вдосвіта першою кригою
Калабаня велика у підніжжі старих камениць,
Криголамом не став наш човен і чекали відлиги ми,
Але небо всещедро нагнало в крайсвіт сніговиць.
Зимували так-сяк, від снігів заслонялись надією,
У вазоні дбайливо плекали розчімхану розу вітрів,
Та не втямили, що якраз ними і будем розвіяні,
Щоби згодом, колись, зустрітись в одному із снів.
двое в човнi
© Copyright: Фиолетта, 2014
Свидетельство о публикации №114080208791
Свидетельство о публикации №114080208791
Рецензии