Я - не художник, Я - поет. Frank O Hara

Я - не художник, Я - поет
Чому? Я хотів би ним бути,
але я не художник. Візьмімо,
наприклад, Майк Ґолдберґ

починає картину. До нього зайшов я.
"Сідай і випий". Я випив; ми випили.
Я роздивився. "Маєш САРДИНИ на ній".
"Так, щось там потрібне було"
"О" І я іду і дні проходять
І знову заходжу. Картина
іде вперед,  і я іду, і дні
проходять. Я захожу. Картина
готова. "А де САРДИНИ?"
Все, що лишилось, лише
листи, "То було занадто," сказав Майк
 
Але я? Одного разу я думаю
про колір: помаранчевий. Я пишу речення
про помаранчевий. Дуже хутко вже
ціла сторінка слів, там має бути
багато більше, не про помаранчевий,
про слова, про те які жахливі помаранчевий
і життя. Дні проходять. Навіть
у прозі, я - справжній поет. Мій вірш
закінчився, а я навіть ще не згадав про
помаранчі. Дванадцять віршів, я назвав
їх ПОМАРАНЧАМИ. І одного разу в галереї
я побачив картину Майка, що називалась САРДИНИ


Frank O'Hara


I am not a painter, I am a poet.
Why? I think I would rather be
a painter, but I am not. Well,

for instance, Mike Goldberg
is starting a painting. I drop in.
"Sit down and have a drink" he
says. I drink; we drink. I look
up. "You have SARDINES in it."
"Yes, it needed something there."
"Oh." I go and the days go by
and I drop in again. The painting
is going on, and I go, and the days
go by. I drop in. The painting is
finished. "Where's SARDINES?"
All that's left is just
letters, "It was too much," Mike says.

But me? One day I am thinking of
a color: orange. I write a line
about orange. Pretty soon it is a
whole page of words, not lines.
Then another page. There should be
so much more, not of orange, of
words, of how terrible orange is
and life. Days go by. It is even in
prose, I am a real poet. My poem
is finished and I haven't mentioned
orange yet. It's twelve poems, I call
it ORANGES. And one day in a gallery
I see Mike's painting, called SARDINES.