Мовчання
На білому запиленому столі.
Він більше не прийде,
І у вікно дивилася у слід,
Все відчуваючи прощання на долоні.
Щока горіла від бажаного цілунку,
Від першого і від останнього дарунку.
Так, він ніколи більше не прийде.
Схилилася вона на спинку крісла,
І покотитася сльоза прозора й чиста.
А вмить за нею тисячі таких,
Стікали із очей блакитно-ясних.
Ні, він вже більше не прийде,
Лунало в голові оці чотири слова,
І надавали їй лиш болю головного.
Ні, не сказала, що тривожить її довго,
Що кожний вечір не дає їй засинати,
Що кожну ніч нормально не дає їй спати,
Що кожну мить перешкоджає думці,
І що примушує лиш так страждати.
Він від’їздить, вона вже більше не почує,
Його чарівний спів, і побажання надобраніч,
Його казковий сміх, що викликав мурашок на спині.
Усе це відбувалось наче в сні,
Що більше не покажуть на екрані.
Він обіцяв писати їй листи
І кожний тиждень телефонувати,
Та обіцянок було дано так багато.
Вона все розуміла і все знала,
Що вже не дочекається жаданого фіналу.
Та на останок скаже ті слова,
Залишивши послання у кармані
Уявить відповідь: «Тебе кохаю й я»!!!
Легка пір’їна полетіла далі,
На зустріч новій, та не менш болючій драмі.
Свидетельство о публикации №114072909151