Зволiкання

1
Зволікання колись перетворюється на звичку,
На хронічну хворобу розхлябаної душі
І ти нею, наче тією чумою, мічений,
Тож від тебе знайомі ховаються у кущі
Свіжевзятих кредитів, поламаних нігтів та карбюраторів,
Безкінечно мізерних – здається – перипетій,
А ти цим не умієш дихати, бо живий
І убитий водночас, розп’ятий під білим прапором.

2
Ти хапаєш повітря ротом, мов сонний сом,
Що його витягають з-під древнього корча спокою,
І пручається хвіст із розумом в унісон,
Тільки річка твоя ніколи, на жаль, не була глибокою.
Ти старезний вовчисько з паралічем задніх лап
І чекаєш на тих, хто лісом іде з багнетами.
Ти літак, від якого ще тільки відводять трап,
А уже за годину раптово зіб’ють ракетою.

3
З перебитим крилом народжених щастям мрій,
З недописаним текстом нової-старої пісні,
Зволікаючи жити, лицарю бідний мій,
Ти відчуєш, як щось напнеться в тобі і трісне:
В передпокої осені, десь на тонкій межі
Між черговим «не хочу» твоїм і «хочу»
Хтось позбавить тебе отруєних міражів,
Не відвівши нарешті захмарено-сині очі.

24.07.14