Петро Куценко. Манящий свет мгновений не минувших

(Времена года)

I. Зима — весна

Как будто тени прячутся в углы,
И вьются чары полночи дремотной, —
Но небо словно вырвалось из мглы
И выпало на снег - ещё холодный.

И тут же дождь пролился, засмеясь,
Сумев во всём и всюду заискрится,
И жухлые снега исчезли враз,
И чёрная запричитала птица.

А сквозь проём ворот — себе вослед —
Открылся путь, изрезанный потоком,
До солнца, что из тьмы на белый свет
Едва-едва своим взглянуло оком.

И в том дожде, как будто в чутком сне,
И с удивленьем — этим зримым шляхом
Я зашагал, и всё, что есть во мне
Наполнилось и радостью, и страхом.

И вдруг — полмира светом занялось,
Сроднилась тишина с тревожным гулом...
Зачем же то, что тайною насквозь
Пропитано — в глаза мне заглянуло?

Зачем же красота, что и сейчас
Ещё летит, слепя, как пламя в чаще,
Мне в душу — в тот давно ушедший час —
Пахнуло чем-то вещим и пропащим?

II. Весна — лето

Вишнёвый цвет заполонил сады,
Всё — жизнь и прах превознося до неба.
Предчувствует полуденная нега
Весенние, протяжные дожди.

От солнца захмелевший Сугоклей
Течёт за окоём, в иные дали,
И ни забот не знает, ни печали,
Смывая с уст сухой, горячий глей.

А в глубине потока — тусклый круг —
Колеблется, плывет меж верб и кручи. —
Дотронусь до него — и яркий, жгучий,
Слепящий свет в глаза ударит вдруг.

И все свои непрожитые дни,
Те, что пройду однажды торопливо,
Я угадаю — остро и тоскливо,
Как бы смешав обыденность и сны. —

Как будто тайну сквозь густой туман
В тех днях мне жизнь приотворить сумела,
Соединяя страсть души и тела, —
Но не узнать — до зримого предела —
Что там сокрыто — счастье иль обман.


III. Лето — осень

Слепящий день и бредящая ночь,
Палящий свет и реющие тени
Ведут меня и вновь уводят прочь,
Пока в глазах, в неведомом волненье,

Сжигая, трепет огненный живёт,
И всё живое нас связует вместе. —
По кругу солнце чистое плывет,
Как и всегда — в привычном равновесье.

Покинуты: поля, луга, сады,
Меняя цвет с зелёного на жёлтый,
Где тяжкий груз печали и беды
Сокрыт в себе — и горький, и тяжёлый.

На всех путях, протоптанных сквозь боль,
Проходишь без отчаянья и страха,
И меж провалов, долгих, как юдоль,
Ступаешь — и уже не видно шляха,

Лишь тянется холодный белый дым,
Лишь небеса скупой просвет открыли, -
И сколько б ни гадали: что за ним? —
А повернуть назад — не хватит силы.

IV. Осень — зима

Всё глубже, глубже ночи. В пелене
Сокрыты сны, и тьма, сползая с неба,
Гулка в своём безмежии и немо
Над ними тяжко дышит в тишине.

И медленно пробьётся бледный свет
С высот — напевен и исповедален, —
Как будто солнце смотрит мне вослед
И на весь мир, что им сейчас оставлен, —

Так, словно нет ему назад пути
Сквозь снеговые долгие завалы,
Сквозь те снега, что будут впереди,
Но в сердце — как предчувствие, устало,

Мучительно прозренье отзовется,
Взлетит пичугой малой, что вокруг
Смеётся сквозь шальную пену вьюг, -
И кровь застыла, а она — смеётся.

И льётся, льётся из-под хладных крыл
Манящий свет мгновений не минувших,
И проступает посреди уснувших
Морозных сфер — весенний ход светил.

Перевод с украинского


Петро Куценко

Манливе світло днів непроминулих

(Пори року)

І. Зима —весна

Чи це мені таке з лихих примар,
Чи з ночі мене чари опосіли:
Мов небо відділилося від хмар
І впало на сніги —
                холодні й білі.

І тут же дощ пішов — аж засміявсь,
В усьому і до всього засвітився,
І зморщені сніги пощезли враз,
И заплакала
                велика чорна птиця.

А поміж крил розчахнутих воріт
Відкрився шлях,
                потоками розмитий,
До сонця,
                що з пітьми на білий світ
Ось-ось лише збиралося з'явитись.

І в тім дощі,
                мов у чутливім сні
Чи то в зачудуванні,
                зритим шляхом
І я пішов,
                і все-усе в мені
Наповнилось і радістю, і страхом.

І ось —
                півсвіту в сяйві зайнялось,
І звладала бентежна тиша з гулом.
Чому ж хистке і незбагненне щось
В мої тривожні очі зазирнуло?

Чому краса, що міниться й летить
Ще й досі —
                мов сліпучий промінь з хащі,
Мені у душу в ту далеку мить
Війнула чимось віщим і пропащим?

II. Весна — літо

Вишневий цвіт півсвіту затопив,
Усе — живе і прах —
                возніс угору,
І вгадується в полудневу пору
Наближення гулких весняних злив.

Від сонця очамрілий Сугоклей
Тече аж в небеса,
                а може, й далі,
Ані турбот у нього, ні печалі —
Змиває з вуст
                сухий, гарячий глей.

А в глибині потоку — змерхлий диск
Здригається
                й пливе між верби й кручі,
Я доторкнувсь до нього — і сліпучий
Тієї ж миті в очі вдарив зблиск.
І всі свої непроминулі дні,
Ті,
               крізь які пройду колись квапливо,
Я враз відчув так гостро і щемливо
Чи то в реальнім світлі їх,
                чи в сні.

Мов незбагненна
                вічна таїна
В тих днях
                моє життя мені відкрила,
Злила в одно жагу душі і тіла,
Та відрізнить тепер чомусь несила:
Є щастя в них чи лиш одна мана?

III. Літо — осінь

Сліпучий день і маячлива ніч,
Безжальне світло й моторошні тіні.
Ведеш мене,
                допоки ще із віч
У неземному тихому тремтінні

Жага проміння розсипа живе,
І все живе встає за нами в звазі,
І йде по колу сяйво світове,
Як і справіку —
                в дивній рівновазі.

Полишили усе: луги й сади,
Де трави й гілля
                ніжний сон колише,
Де незнання печалі і біди
Від них самих
                і важче, і гіркіше.

По ста шляхах,
                протоптаних крізь жаль,
Проходимо — без відчаю і страху,
Поміж гулких засштаних проваль
Ступаємо —
                і вже немає шляху,

Лише холодний клубочіє дим,
Лиш хижий просвіт небеса відкрили,
І скільки б не питали: що за ним? —
А повернути вбік — немає сили.

IV. Осінь—зима

Все глибші й глибші ночі,
                і страшніші
В них сни мої.
                І лиш сама пітьма,
Гулка в своїм безмежжі і німа,
Над ними важко дихає у тиші.

І зінкола крізь темний небозвід
Проб'ється сяйво —
                тихе і непевне,
Мов сонце озирається на мене
І на увесь покинутий ним світ.

Немов йому не буде вороття
Через незрушні снігові завали
І ті сніги, які іще не впали,
Але з видющим їх передчуттям

Ввійшло прозріння болісне до серця,
Влетіло, ніби птах, що звідусіль
Сміється крізь шалену заметіль,
Схолола в грудях кров,
                а він сміється.

І ллється,
                ллється з-під замерзлих крил
Манливе світло днів непроминулих,
І вловлюється посеред заснулих
Зимових сфер весняний хід світил.