Прибiй

 

на пласкім пісочнім пляжі малювали діти мрії…
хвилі сходились на берег розмивали їх малюнки.
в біло-пінній каламуті шепіт моря, сміх дитячий…
підбиралось море ближче з глибини і знов тікало,
мов скипала молоком, піна танула в пісок…
в болю тім таївся бій…

спокій сну змінився враз, стало море швидше бігти,
в грізнім клекоті його, мов на страйк злітались чайки.
вітер теж нестримно мчав, розривав думки крилаті
невловимі почуття поспішали далі вітру…далі, далі…
залишилась лише пам'ять, що од віку ранить дужче,
ніби хоче бунтувати… 

за блакитним тілом неба світ в імлу вгортали хмари,
наче сердились безмовно у безмірному пручанні,
у без мрійному, здавалось, хвилі в дикому бурчанні
викидали зо дна моря з гуркотінням камінці,
і з тривогою назад відступали сил набратись,
аби знову наступати…

з ніг збивали кроки тиші, підіймалися ще вище,
того каменю, що висне понад самою водою…
тут колись, була фортеця, на вітрах з усіх боків
височіло місто мрій одного із хлопчаків…
нині він, вже капітан, кораблем на рейді став
захищати острів мрій…
 
час минає, час летить…хто ж він є, той чародій,
що гортає долі-хвилі поза обрій небуття?..
хто чаклує плином часу? як в безмежний простір світу
відлітають мрійні миті поза край небес сумних?
як стає стіною небо, суне злива, грім гримить,
буря Тишу полонить?..