Лiна Костенко. Климена

Орел в плечо впивался Прометея,
И печень рвал. Подробность не важна.
Как ты жила, от верности старея,
Климена, прометеева жена?

Да, можно жить и в роще, и в пустыне,
Питаться лишь древесною корой,
Но, только подходя к скале орлиной,
Смотреть, как  истекает кровью твой...

И как та кровь бежит по рыжим скалам,
Стекает вниз по капле, по одной.
Глотала слезы, утешаясь  малым,
Качать Девкалиона шла домой.

Грустить и ждать отшельницей  в пустыне,
Сносить  молву и за спиною хор:
- А это та,  которой муж отныне
К скале прикован. Говорят, он вор!


Климена

Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тобі жилось тоді, Климено,
нещасна, вірна жінка Прометея?
 
Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров‘ю!
 
І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
 
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
- Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.