ты меня рисовал...

                из Веточки Вишни
                с глубокой благодарностью...



Ты меня рисовал...
И глаза были странно восторженны.
За окошком - метель,
А у нас в доме - розовый рай.
Чуть дрожала рука,
Я ласкала тебя осторожно так,
Только взглядом...
Не спрашивай, милый, и не забывай.
Снег заносит весь свет,
А у нас, как весною, рапсодия.
Свечка млеет бесстыдно
В объятиях страстных огня.
И сплетение пальцев и душ,
Под мерцанье мелодии,
И молчание губ...
Но не спрашивай, милый меня.
Полотно из снегов
Под созвездьями искристо-девственно.
На мольберте - лицо,
Полный нежности ласковый взгляд.
Что не сказано нами,
Останется тайною в вечности,
И растает, как марево,
Милый, в дожди, в снегопад.


Ти мене малював...  сині очі  дивились захоплено,

за вікном хуртовина, а в домі трояндовий рай...

Ледь  тремтіла рука і голубила поглядом

 я тебе.... але ти  ні про що, я прошу,  не питай.

Сніг заносив той світ, а у нашім -  весняна рапсодія,

свічка мліла в знемозі  в обіймах палкого вогню.

І спліталися пальці,   і душ  мерехтлива  мелодія...

і несила мовчать, та я й слова,  повір, не зроню.

Снігове полотно під сузір' ями  срібно - незаймане,

на мольберті  чийсь погляд і  ніжно рожевий розмай...

і несказане нами  лишилось  чарівною тайною,

і розтануло в мареві  днів і снігів : -не питай...

14.07.2014.