Петро Куценко. Речь

                Родная речь — дарованное благо...
                Л. Васильева

Слывешь ли даром ты, водой живою?
Творящим - глиной, страждущим - росою?
Иль данностью, чья суть всегда проста?
Всё в мире станет прахом, пустотою,
Лишь вечно ты из уст течёшь в уста.

В речах и песнях, в каждом полутоне,
Светло, как будто в материнском лоне,
Таится свято материнства суть.
Не потому ль извечно мы в полоне
Тех мук и счастья, что слова несут?

С небес Господних - мощь и кротость ветра,
Из музыки - простор, пронзённый светом,
Из живописи - таинство цветов, -
Ты всё вобрала в соты, и при этом
Всё осветила откровеньем слов.

Когда ж в недоле плоть покроют струпы,
Когда недуг мой взгляд и слух притупит,
Отнимет голос - в наихудший миг -
Тогда, тобой даровано, проступит
То слово, что в устах горит моих.

То слово, что не выговоришь всуе,
Что дух возносит, глухо боль врачуя,
Целящим солнцем из закрытых глаз,
И пусть никто его уже не чует -
Оно живёт, а с ним и я в тот час.

Вот потому ты есть - водой живою,
И глиной для творящих рук, росою
И данностью, чья суть всегда проста.
Всё в мире станет прахом, пустотою,
Лишь вечно ты из уст течешь в уста.

Перевод с украинского


Петро Куценко

Мова

                Родная речь — дарованное благо...
                Л. Васильева

То ж чим ти є: Всевишнім даром, благом?
Творящим — глеєм, і росою — спраглим?
Чи даністю, без визначень і меж?
Усе довкола може стати прахом,
Лиш ти безсмертна: з вуст в уста течеш.

Гінкі лади — пісенні і розмовні —
Мов світло й пітьма у жіночім лоні
Таять жагучу материнства суть.
Чи не тому справіку ми в полоні
Тих мук і щастя, що слова несуть?

З небес господніх — лагідь і грозовість,
Із музики — космічну просторовість,
З малярства — таємничість кольорів, —
Ти все ввібрала в соти, і натомість —
Все освятила сокровенням слів.

Коли ж недоля тіло вкриє струпом,
Коли ж недуга зір і слух притупить.
Відніме голос, — в найлихішу мить —
Ти і тоді даруєш порятунок:
Те слово, що в душі палахкотить.

Те слово, що не мовилося всує,
Що дух возносить, біль глухий лікує
Цілющим сонцем із-під мертвих вій.
І хай ніхто його вже не почує, —
Воно живе і я у нім — живий.

Отож і є ти — божим даром, благом,
І глеєм для творящих рук, і спраглим —
Криницею, і даністю — без меж.
Усе довкола може стати прахом,
Лиш ти безсмертна: з вуст в уста течеш.