Осiннiй вiтер божевiлля...

 

…у країну загублених мрій не заглядає сонце! лише інколи повертається час,
що благав у надії віри, Віри в завтра, у майбутнє, що втішить коханням серця…
дві душі навпіл не ділитимуть більше розмови про ніщо,
в спів один зазвучать почуття однаковою піснею щастя,
і не дійде до того, щоб знову було боляче комусь із двох у світі Любові!
більш не проллється кров од страху жити, в розлуці із Долею!..
не тремтітиме небо, не кричатиме вітер у ЇЇ обіймах…
о ні, а всім це очевидячки, дощ, іде не просто так, і лається на нас…
він, буває балаганний, а ще неочікуваний, мов чиїсь сльози,
такі ж солоні, як море на вустах вічного і невгамовного простору неба
зустрічаючого нас променями ранку, щоб ми не впали знову,
і не зробилось душно нам удвох від каламутного світла незвичайних думок,
про відстань між нами, і якихсь невиразних хаотичних насторог у хмарах,
котрі з холодного пилу постійного очікування на зізнання у Вічній Любові
хитаються, мов п’яні, і тікають геть від божевільного осіннього вітру…