Роки всiдаються на плечi
І тиснуть вперто на рамена вниз:
Здобутим досвідом, проблемами, турботами,
Утратами, невдачами, навіть удачами також.
Видзвонює життя вічний каприз
Під пильним патронатом ангельських сторож,
Та дні зриваються у вічність,
Мов пелюстки з одцвілих рож.
І, мабуть, що ніхто не годен скинути
З плечей сумний оцей вантаж,
Щоб легко, молодо досліджувати світ,
Бо лиш вібрує, та не рветься мотуззя літ,
І ваговитим залишається років багаж.
Пульсує світ, скрипить, димить, гарчить,
Тут часто відбуваються предивні речі,
Та наші душі сповнені п’янких надій,
І тягнеться життя у вічній колотнечі.
Людина в епіцентрі, у фокусі подій,
Вона завжди, мов лицар той, на герці,
На перехресті непомітних, невловимих меж
Стоїть під тягарем, немов Атлант, – не гнеться,
Високі куполи підтримує небес.
І небо не обірветься і не впаде на землю,
І не погасне сонце, душі безсмертної обмеживши розмах,
Допоки Каріатиди і Атланти несуть граніти
Дзвінкої вічності на своїх натруджених,
Але міцних, не зігнутих плечах!
Свидетельство о публикации №114071108119
Наталья Сытник 23.10.2014 19:42 Заявить о нарушении