Петро Куценко. Шоссе через гору уходит...

Шоссе через гору уходит вперёд,
Шуршит исчезающим бегом.
За садом Гафийка индюшек пасёт,
А сад замело уже снегом.

- Гафийка! Боса ты, а нынче мороз... -
Молчит. Ни платка, ни понятья.
Лишь что-то бессвязное шепчет под нос,
Лишь мутные бельма подняты.

Сказала: под бешеный посвист судьбы,
Связующей смерть и начало,
Железные в небе промчатся гробы
С детьми... И сбылось, как сказала.

Про ложь, про карающий гнев и разлад,
И мор, и сиротство, и милость,
Про зверя, что матерью будет зачат...
Как молвила, так и случилась.

- Гафийка! Там речка под снегом. Очнись!
Не видит... Опущены веки,
Но смотрят глаза в недоступную высь,
И речка смолкает навеки.

- Постой же! Там бездна незримая спит,
Не ведая дна под собою!..
Не слышит... На краешке самом стоит,
И бездна тверда под стопою.

И так - бесконечно... Как в небо идёт
Шоссе, укрываясь от взгляда.
...У шляха Гафийка индюшек пасёт -
И вряд ли ей что-нибудь надо.

Перевод с украинского


Петро Куценко

* * *

Біжить через гору стареньке шосе,
Шурхоче відбіганим бігом.
Під садом Гафійка індиків пасе,
А сад — замело уже снігом.

— Гафійко! Ти ж боса, а всюди зима... —
Мовчить. Ні хустини, ні тями.
Лиш більма незрячі свої підніма,
Лиш тихо ворушить вустами.

Казала: під посвист лихої судьби, —
Аж схопиться жахом волосся, —
Летітимуть небом залізні гроби
Із дітьми... Казала — й збулося.

Про розбрат і лжу, про караючий гнів,
І мор, і жебрацтво, і милість,
Про звірів, що вийдуть з утроб матері
Як мовила — так і здійснилось.

— Гафійко! Там річка під снігом. Спинись!
Не чує... Розкрились повіки,
Підводяться більма видющі увись —
І річка зникає навіки.

— Стривай-но! Там прірва глуха і сліпа!
Не зна глибини під собою! —
Не бачить... На самий краєчок ступа —
І прірва щеза під стопою.

І так — цілу вічність... Шурхоче шосе,
Мов хоче добігти до неба.
...Край шляху Гафійка індиків пасе —
І більш їй нічого не треба.