В. Кухарук, Уж давно не стреляют... пер. с укр

Уж давно не стреляют ... забыты Афган и тревога,
Крылья аиста дать мне — прошу милосердного Бога,
И тогда я к тебе в те холодные горы слетаю,
У сосны гималайской я веточку нежно сломаю.

А у нас на Украйне калина бушует весною,
Я тоскую, как вербочка та над холодной водою.
Слишком часто судьба мне недобрая крылья ломала,
Только с сердцем разбитым я в горе слабее не стала.

Не кляну я судьбу, знаю, – это совсем не поможет.
Подари хоть минуточку счастья мне, ласковый Боже!
В край холодный всем  сердцем несусь я далёко – далече,
Ежечасно мечтаю с любимым о радостной встрече.

Отцвела моя жизнь, как цветы у калины весною.
Я осталась одна, лишь печаль моя вечно со мною.
Через силу я детям и внукам своим улыбалась,
Может, встретиться в жизни иной… лишь надежда осталась.

Вже давно не стрiляють... Вера Кухарук

Вже  давно  не  стріляють...  забулись  Афган  і  тривога,
Залишається  крила  лелечі  просити  у  Бога,
Щоб  могла  я  до тебе  у  гори  холодні   злітати,
Щоб  сосни  Гімалайської  гілочку  ніжну  зламати.

А  у  нас  на  Вкраїні  розквітла  калина   весною,
Я  сумую  одна,  мов  вербичка  ота  над  водою.
Скільки  доля  недобра  мені  бідній  крила  ламала,
Та  із  серцем  розбитим  у  горі  слабкою   не  стала.

Я  не  скаржусь  на  долю,  бо  знаю,  що  не  допоможе.
Подаруй  хоч  хвилиночку  щастя,  ласкавий   мій  Боже!
В  край  далекий  всім  серцем  щоденно  до  милого  лину,
Дай  побачити  любого  в  зустрічі  рідку  хвилину.

Відцвітає  життя,  мов  калини  цвіт  в'яне    весною.
Залишаюся  знову  одна  наодинці  з  журбою.
І  доводиться  дітям-онукам  крізь  сльози  всміхатись,
Що  зустрінемось  за  життєкраєм...  на  це    сподіватись.

http://www.stihi.ru/2014/02/15/5473