Б’ють хвилі Дніпра у берег з відчаю.
У пінного вітру думок я купаюсь.
В буянні бурхливім розбурханих мрій
слова мирним військом шикуються в стрій.
Ідуть невідступно на душу думки.
Хапаюсь за вітер, а він теж сліпий.
У тиші блукаю не милий тобі,
чув регіт безмовний, я ж так не хотів…
До неба, мов мрій тулився мій погляд,
крізь сон каламутний пробитись спішив.
Навіщо не знаю втопається завтра
у болю вчорашньому? В тім доріканні
мовчання було геть безглузде і марне…
Виходить самі ми вбивали кохання?..
Нам небо розлукою дихало вслід
у пам’яті Віри лишились слова,
жалітись не варто, тим паче жаліть!
Ніколи любов не проходить сама…
Не мина сама... Не проходить...
© Copyright: Виктор Сурженко, 2014
Свидетельство о публикации №114063001729
Свидетельство о публикации №114063001729
Рецензии