Мiй привид

Знову ми так звично навпроти.
Такі незвичайні…
Звузились надзвичайно між нами широти.
Між нами чашки кавові, чашки чайні.
Між нами гаряче чайне цунамі.
І знову я, звісно не проти,
хоча б сьогодні дізнатися, хто ти?
Поки не набридне, і я не крикну –
Годі кави і чаю! Годі!!!

А ти… Що ти зробиш, коли я вийду з твоєї моди,
так у чужу і не увійшовши,
відчувши тягар остогидлої плоті?
Ти можеш довше…
Дивитися в очі?
Ти знаєш, де вони в мене?
Та ще завваж, вони не зелені,
як очі твоїх вчорашніх премій,
від котрих твоя втеча торкає мене за плечі,
коли я життя тримаю у жмені.
Хочеш зернину його дрібненьку,
важезну, мов Всесвіт в своїм апогеї?

Хоча…  Що я таке кажу?
Може тобі вистачає й своєї…
Така суєта на світі!
Це десь між нами, між нашими кавами і чаями.
Так суєтно й страшно, хоч іноді й гаряче.
Але, пам'ятаю, й за те була вдячна
даруючи щось і довго марячи чимсь незвичайним,
не кавовим…  Не…
І час вже не той, щоб гукати мене,
коли залишився лиш мізерний привід.
   Та й прийду не я вже.

         Хіба що, мій привид…

20.09.2013.