Вона чомусь не вірила в кохання,
Їй увесь час приходили одні й ті самі сни.
Не мріяла про принца зі сторінок романів,
На світ дивились очі з відтінками весни.
Вона вставала зранку, пила гарячу каву,
А далі йшла бродили уздовж стареньких вулиць.
Навколо перехожим всміхалася ласкаво,
Але її неначе не бачили й не чули.
Вона все вибачала, сміялася крізь сльози.
Всміхалась, жартувала– в житті все може бути.
А подумки бажала морфію чи наркозу
Для серця. Аби біль усю ураз забути.
Всім душу відкривала, хоча, клялась, що ключик
Від неї тепер сховано глибоко десь у хащах.
І вірити не буде словам всім милозвучним
Та серця не відчинить нікому і нізащо.
Вона була мов фея. В її густім волоссі
Заплутувались стрічками грайливі промінці.
В житті багато бачила і чула, вона досі
Казки читає, впевнена в щасливому кінці.
08,05,2014р.
Вона
© Copyright: Татьяна Онищук, 2014
Свидетельство о публикации №114062609399
Свидетельство о публикации №114062609399
Рецензии