Ти марила Небом, його уявляла дотик.
Ти мріяла впасти в обійми вітрів пухкі.
І вірила в те, що щастя – такий наркотик,
Який зарахують хіба що до надлегких,
Проте помилилась. Залежності не уникла.
Відбитки цілунків змінилися на синці,
А кожен ковток повітря віднині – виклик
Небу, яке не чує натхненних слів.
Ти прагнеш його усотати і подчути,
Хоч кожного разу, яка б не була ціна,
Сліз би яких твоя не лила спокута,
Між вами двома скляна постає стіна.
Тобі тільки Небо хотілося відчувати,
Синицею бути в безмежній його руці,
Та кисень в легені закачують апарати
Крізь трубки тонкі на зблідлому враз лиці…
18.06.14
Ти марила Небом...
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114061905038
Свидетельство о публикации №114061905038
Рецензии