Димчо Дебелянов. Жадання

Димчо Дебелянов
ЖАДАННЯ

Переклад з болгарської Любові Цай

I

В пору ранню шляхом порошним
шпарко кінь летить золотогривий —
то юнак додому мчить, щасливий.
Де він, рідний край, мій рідний дім?

Там далеко, в полі мовчазнім
блиск вогнів — дорожніх ніч зуспіла, —
йдуть туди, де їм вітчизна мила.
Де він, рідний край, мій рідний дім?

Три дні поспіль вже дощем сумним
тужна осінь над землею плаче —
туга душу полонила наче.   
Де він, рідний край, мій рідний дім?

II

Сплять солодко берізки милі,
ніч ласку їм свою дає,
і ронять віти помарнілі
злотаве листячко своє.

До неба, сповнений надії,
у рій зірок вдивляюсь я,
не полишають серце мрії,
що серед них одна — моя.

Колишуть мрій солодких крила,
несуть мене в той дивний край,
де щастя все собою вкрило,
де вічної краси розмай.

Де все красиве і натхненне,
і юнь, мов весни, знай цвіте…
Деревце темряве на мене         
все ронить листя золоте…

***

Оригінал:

Димчо Дебелянов
КОПНЕЖИ



I

В утрен час из прашний полски път
вихрен кон размята буйна грива —
млад юнак си в родний край отива.
Ах, къде е моят роден кът?

В полский шир хей там далеч в мракът
трепна огън — пътници нощуват, —
с глъч и смях за родний кът пътуват.
Ах, къде е моят роден кът?

Три дни веч не спира ощ дъждът,
мрачна есен висне над земята —
мрак и мъка стягат ми душата.
Ах, къде е моят роден кът?

II

Брезите сладостно заспали,
облъхва трепетно нощта,
и от клоне им погрозняли
се ронят златните листа.

Самин загледан в небесата,
звездите огнени следя,
и в техний рой, с копнеж в душата,
аз търся своята звезда.

И блян ме сладостен люлее
за оня лучезарен край,
де вечно щастие владее,
де вечна красота сияй.

И де животът свиден ден е
и цветна пролет — младостта...
От тъмните брези над мене
се ронят златните листа...