Дерево мудрост

В країні казковій давно це було
Де п’ять чарівниць в білім замку жило.
Світ білим робили ці феї-чаклунки,
Тепло і любов - були в них подарунки.

І дбали вони про красу і гармонію,
Так, ніби  писали чарівну симфонію.
Якось восени, в дощову непогоду,
Трапилась в їхнім палаці пригода:

Упав раптом ніж із високого столу.
Гримнув, упавши з полиці вінець,
Не вірили хоч у прикмети ніколи,
Двері відкрили – за ними мудрець.

Змерзлий, заморений геть у кінець.
Йшов він полями, долами, луками.
Був він знесилений вже нанівець
Спокою прагнув знайти він роками.

Феї його запросили у дім,
В каміні гаряче розклали багаття
Щедро вечерею ділячись з ним,
Сухе принесли і взуття йому й плаття.

Радо прийняв мудрець піклування.
Просив розбудити удосвіта, зрання.
Багато чого розповів він чаклункам
І кожну порадував він подарунком.

Але найціннішим було лиш зернятко,
Його мудрецеві залишив  ще татко,
Що світом блукав не  один лише рік,
І мудрий що теж був колись чоловік.

Ранок настав. Старий вирушив в путь.
Феї зернятко, аби не забуть,
В горщик з землею хутчіш посадили
Водою криничною землю полили.

Рослинка з’явилась в призначений строк,
Росла, чарувала красою гілок.
І квітом чарівним вона розцвіла,
Й плоди неземні ця рослина дала.

Стиглі прозорі і соком налиті
Плоди красувались на кожному   вітті.
А хто тих плодів  ну хоч раз куштував
Мудрим відразу навіки ставав.