Вогонь і ліс,
Ці посмішки чудесні,
Що так ведуть і манять за собою.
А в небі пташка пролетіла, чиста.
Світлі розпустила крила.
Мов фенікс, в влошковому полі.
Мило.
Я не рахую годин,
Ти теж на годинник не поглядаєш,
Когось там за обрієм виглядаєш.
Мабуть, лелеку.
Сліпиш своїми очима,
Сором`язливу спеку.
Вже дотліло багаття,
А так ще не хочеться йти додому.
Так! Ще хочеться говорити, знову.
Слово за словом.
Свіжими квітами пахне навколо.
Сонце пірнає за горизонти,
За паралелі і вертикалі,
Закручуючи промені у спіралі,
Ховається за магістралі.
Твої очі-опали.
Шумлять апельсинові сосни,
Тобі подобається їх звук.
А десь там тихенько чутно,
Дятла стук.
Тук. Тук. Тук.
Шуршання кори.
Не опускаючи рук.
Вогонь і ліс,
Ці посішки чудесні,
Що так ведуть і манять за собою.
Як мавка перетворююсь в тополю.
Без води.
Не йди.
Запахли по-новому квіти.
Вогонь
© Copyright: Антон Сподин, 2014
Свидетельство о публикации №114061001024
Свидетельство о публикации №114061001024
Рецензии