Рецидив

Надворі ніч, схиливши довігі повіки, закрила небо. Місто заснуло і затихло. Стіни будинків охололи від нічної прохолоди, наче ноги свіжого трупа. Цикади мовчать, не чутно їхньої музики, а світло люстр, стрибає з відкритих вікон. Хмари затулили небо, наче паралон, яким утеплюють вікна. Запах кави розлетівся по кімнаті, пряними запашними хвилями.

Випивши залпом каву, надягнувши старі зелені штани, футболку з улюбленим малюнком, він відчинив двері своє квартири і пішов шукати, ту, котру вже ніколи не повернути. Можливо, десь там в минулому, чи в паралельному всесвіті у них все добре - посмішки, поцілунки, обійми, будинок, діти. Але на те й паралельність всесвіту, щоб в одному світі бути щасливим, а в іншому, та що в іншому, в нашому світі, бути, просто бути. Іноді йому здається, що наш свій- це дзеркальне відображення чийогось раю, відображення у кривому зеркалі.

Що його спонукало йти в ніч, шукати? Ніхто не знає, мабуть, і він так само. Відлуння минулих років, що наростає з геометричною погресією, б'є редукцією, дисперсіями думок. І вже, мабуть, скоро закінчиться ніч, і він повернеться додому, мокрий та тихий. Вже не буде шукати, того, чого не існує. Та іноді так хочеться побігати за своєю казкою.