Човник

Душа моя, як човник, що блукає
У вирі всіх земних переживань.
І шквал то підійметься, то стихає –
Хто ж переможець буде цих змагань?

А віра схожа на дитину хвору,
Знесилену хворобою тяжкою:
Сама не сяде не поїсть до столу,
Не зацікавиш навіть її грою.

Лежить у ліжку, руки підійняти
Не може зовсім, піт вкрива чоло.
І слів потрібних вимовить, сказати
Не в силах, занедужавши, злягло.

А я боюсь на неї подивитись,
Боюся втрату страшну пережить,
Що ж мушу я в молитві говорити,
Щоб відійшла подалі страху мить?

О, Святий Боже, що на небі, Вічний! –
Поглянь на це дитя, воно ж Твоє,
Нехай ця слабкість пройде темной ніччю,
І ранок хай для неї настає.

Щоб віра піднялась і укріпилась,
Зросла від їжі із долонь Твоїх,
І доля з волі Неба вся змінилась
І вітер, що на човен дує, стих.

Прошу Ти швидше добудуй драбину,
Яка від Тебе – світла кроки в ній,
Щоб човен мій у благодать поринув
І прибував завжди у ній одній.