Груди виорано, як поле.
Чим засіє його весна?
Чи то щастям, а чи то болем,
Чи то порівну? Пелена
Світанкових туманів зникне,
Вмивши паростки у росі.
Я розплющу повіки-вікна
І піду в перспектив ліси.
А з грудей аж на зламі літа,
Наче символ життя й краси,
Проросте Невідома Квітка,
Що благатиме: «Не коси!».
Зачарованій пелюстками,
Не почути мені благань,
Бо ж такої от квітки саме
У гербарій моїх кохань
Ще не додано, не здобуто!..
Іно зріжу – зів’яне все
У розквітлих до Сонця грудях.
Осінь сльози самі несе,
Розмиває в калюжах світло,
Розбавляє його багном,
Заливаючи все, що квітло…
Я вколюся веретеном
І зима заколише смуток,
І приспить до тепла поля,
Щоб усе спромоглась забути
І почати за тим з нуля
Ще привітна та не облудна
Молодої душі земля.
30.05.14
Невiдома Квiтка
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114053004555
Свидетельство о публикации №114053004555
Рецензии