Орися

Хмари збіглися  воронами у зграю, полетіли
Та згубили всі пір'їни, залилИ землицю рідну,
А була ж вона квітуча, ще й  в травиці ніжній, милій,
І кохалася із сонцем, вітер пестив, йшовши слідом.

Що тепер? Земля волога, мов багнюка, не пройтися.
Бо застрягнеш у чоботях, не ступити навіть кроку,
Не журилася дівчина, не губилася Орися:
Підібрав свою спідничку, босі ніженьки високо

Підіймала і тихенько, мов легесенький горобчик
Пострибала по землиці не торкаючись осоки,
Бо чекав її у полі між берез чорнявий хлопчик,
Від травневих гроз ховавшийся даремно, бо весь змоклий.

Прилетіла, мов на крилах, притулилася дівчина,
Чи зігріє – не зігріє – не важливо в цю хвилину.
Як вуглинками загляне в душу хлопця - очі сині,
То палає, червоніє серце щире, як калина…

Бігла річкою водиця, берега ріки сивіли…
А в березах - кущ зелений! Кожен рік травнева злива
Цілувала всі  листочки, і колинонька щаслива,
Як Орися чорноока від обіймів хлопця - мліла…


У тобі мій травневий дощ,
І прозорість без слів,як скло:
На плиті бурячковий борщ,
Свіжий хліб і моє тепло.
Дощ про зливу згадав, а ти
десь блукаєш по всіх світах...
Не малюй у думках мости,
А лети, наче справжній птах!
Заливає ставок надій...
А лебідка, сама, сумна...
Дочекаюся! Ти ж бо - мій,
Що між нами - лишень весна...
Ллє безжально! Змокріла вщент!
Тільки б очі, вуста - твої,
Та обІйми - міцним плащем,
і до бісу чужі краї!