Перед грозой. укр

Чоловіка не було вдома три дні.

Так вийшло. З’явився в понеділок увечері, після роботи. Втомлений. Віддав покупки. Ну, і звичайно, вечеряти! Все сподобалося. Перекинулись новинами. А потім…

У кожного – свої інтереси. Добре, коли в родині два комп’ютера, і сина немає вдома! Можна спілкуватися вволю на своїх улюблених сайтах.

Але раптом покликав мене на балкон. «Подивися!». Десь далеко над лісом бушувала гроза. Велика чорна хмара, схожа на гігантського орлана, час від часу випускала із «крил» осяйні блискавиці! Так моторошно, і так прекрасно! Що можна спостерігати розгул стихії, не хвилюючись, що вона ось-ось дістане тебе! Хмара швидко насувалася! Міняла конфігурацію. Зблискувало все частіше! Стало чути перекати грому! Я притулилася до чоловіка… ХОроше… Отак стояти, відчуваючи тепле міцне плече, і спину… Ніби в прихистку від всього світу… Байдуже, що він ніяк не відреагував… Не притягнув до себе… Не намагався обійняти… Байдуже… Так солодко думати, що він відчуває те саме, що і я… Просто не хоче відкритися… Не зрозуміло – йому також страшно, як і мені? Чи тепло від мого дотику? Чи здригається він внутрішньо, як я, всім тілом, від надто яскравих спалахів?

Хмара майже заполонила небо. Зненацька піднявся вітер, став шарпати дерева, полетіли на нас кленові парашутики та тополиний пух… «Напевне, пройде повз нас!» - зненацька сказав чоловік. «Дивися, вітер у той бік!» - і відсунувся. Я була надто гарячою? Надавила плече? Він замислився про щось своє?... Я не думала, що гроза нас мине. Ось вона, вже поряд, над нами! Нависла чорним покривалом! Холодна, гучна, колюча, зі злими поривами вітру! Невблаганна стихія, що не несе тепла, а лише тягне до кожного свої холодні струмені… Остудити, прибити до землі, вимити залишки тепла, приховати світлі пориви, а хто буде необачним – то і полишити життя!

Гримнуло прямо над нами! І полилося, як із відра! І заблищали, забилися в злобі блискавиці! Я мимоволі обійняла себе руками… «Все, дощ пішов! Зачини вікно!»

Над нашим домом почалася гроза.