З журавлями за обрій полину,
Там, де заходу Сонце не знає,
І свій край без вагання покину –
Світло дух від землі підіймає.
Може плакати зовсім не буду,
Може знов не прийдеться згадати,
Які зовні оточують люди –
Люди, що вимагають страждати.
В барвінковому світі дитинства
Не було все простим і яскравим,
Не носила я з щастя намиста
У строкатих змальованих барвах.
І душа у самотності зріла,
Формувалась, як пташка в тернині,
Хоч надія на краще все ж гріла
Так слабенько, мов сонце осіннє.
Час, як листя зірвавшись із гілля
Пролетів, промайнув рік за роком,
І в дорослість вступала я з біллю –
Вона йшла, як та тінь крок за кроком.
То невже можна душу судити
За ту зустріч, що сталась в дорозі,
Що змогла Небокрай полюбити
І пізнала, що щастя лиш в Бозі.
І навіщо всі розкоші світу –
В долі цього я не вимагаю,
Але з радістю світлою жити
На це право надіюсь, що маю.
Право на щастя
© Copyright: Валентина Коц, 2014
Свидетельство о публикации №114052202251
Свидетельство о публикации №114052202251
Рецензии