Я поле перейшов уздовж
І впоперек, лишилось мало.
Колись багатий, нині – бомж,
Та й у душі добра не стало.
Не стало віри і Вітчизни,
Дум - ні великих, ні малих.
І так ітиму я до тризни
В обносках радостей чужих.
Душа лишає часто тіло.
Куди летить вона? За чім?
Її у чорне біди вділи,
Зробили привидом німим.
Не розпізнати, не вгадати,
Чи каяття, чи люті мить
Гнітить приречених до страти,
Котрим на світі цім не жить.
Я ж Божий викинув дарунок,
Я збув ненависть і хвалу.
Із дна життя ковтав я трунок
Терпів із вами кабалу.
А вам подобалось мовчання,
Мої заціплені вуста,
Моє прокляте безталання,
Моя нікчемна німота.
Ви говорили, що розсудить
Всевишній нас усіх колись.
О, люди! Люди! Бідні люди!
Об власну піч ви опеклись.
Пішли в лабети фарисеїв,
Вас правда більш не окриля.
І більш не родить Прометеїв
Оця знедолена земля.
НемаЕ вiри i Вiтчизни...
© Copyright: Владимир Ивашина 2, 2014
Свидетельство о публикации №114052008971
Свидетельство о публикации №114052008971
Рецензии