215. Двi долi

Ходив хлопець до дівчини ,
Він їй присягався ,
Що кохає її палко
Свого добивався .

Вона йому повірила ,
Що її кохає .
Тепер сидить з дитиною ,
А хлопця немає .

Лає батько , лає мати ,
Всі люди сміються .
Жити більше так не можу ,
Піду утоплюся .

Стала вона на березі ,
З очей сльози ллються .
З ким же буде мій Івасик ,
До нього вернуся .

Вона пішла в свою хату ,
Дитя пригорнула ,
Помолилась вона Богу .
І з хати чкурнула .

Пригорнула дитя своє ,
Все його цілує
Услід гавкають собаки ,
А вона не чує .

Вітер віє їй у спину ,
Її підганяє .
Де прийдеться ночувати
Куди йти не знає .

Так стояла вона довго ,
Дитя пригортала
З очей сльози все котились ,
Вона витирала .

Вона пішла в чужі села ,
Від хати  до хати .
Чужим людім стало жалко ,
Стали помагати .

Хто яєчко , а хто сало ,
А хто дасть хлібину .
Щоб молочко було в неї ,
Годувать дитину .

Попід тинню вона спала ,
Спала де попало .
Літо кінчилось , вже осінь ,
Вже холодно стало .

В кінці села побачила ,
Вона стару хату .
Біля неї постояла ,
І зайшла у хату .

А у хаті біля столу ,
Була баба з дідом .
Запросили теж до столу ,
Дали пообідать .

Поділися своїм горем ,
Хто тебе зобидив .
Якщо ніде ночувати ,
Будиш з нами жити .

Розповіла вона все їм ,
Дитя показала .
Пригорнулась до бабусі ,
І заночувала .

Вона стала у них жити ,
За дочку їм стала .
Коли зовсім постаріли ,
То їх доглядала .

Час проходе дуже бистро ,
Син уже нівроку.
Баба з дідом вже померли ,
Пройшло десять років.

Раз зимою у неділю ,
Була завірюха .
Сидить вона із синочком ,
Хтось у двері стука .

Відчинила вона двері ,
Стала й остовпіла .
На порозі стояв хлопець ,
Якого любила .

Запросила його в хату ,
За стіл посадила
Сама стала біля сина ,
І тут же зомліла ......

Частина 2

Ходив хлопець до дівчини ,
Він їй присягався .
Хотів сватів засилати ,
З нею обвінчаться .

Не так сталось , як гадалось ,
Як того хотілось .
Зовсім інше в того хлопця ,
В житті получилось .

Попрощався з коханою ,
Не зайшов і в хату .
Їх частина вилітала ,
Аж до Ашхабаду .

З Ашхабаду до Кабулу ,
Що в Афганістані .
Там прийшлося воювати ,
Десять років Вані .

Як вирнувся він додому ,
То йому сказали .
Що невдовзі , як полетів ,
Її поховали .

За дитину не сказали ,
Що вона родила .
Що вона йому Івасика ,
Сина подарила .

Пливли роки , як ті хмари ,
Як вода у річці .
Жив той хлопець на самоті ,
Не судились інші .

Батьки його вже померли ,
Він жив сам на світі .
У неділю раз задумав ,
Погулять у лісі .

Вранці вийшов , день погожий ,
Ні хмаринки в небі .
Під обід враз потемніло ,
Повалило з неба .

Блукав довго він у лісі ,
Збився із дороги .
Десь під вечер утомився ,
Заболіли ноги .

Коли чує лай собаки .
Мабуть село рядом .
Так прибився у село він ,
Постукав у хату .

Йому двері відчинила ,
Якась молодиця .
Дуже схожа на дівчину .
З якою простився .

Запросила його в хату ,
За стіл посадила .
Сама стала коло сина ,
І тут же зомліла .

І він тут підбіг до неї ,
Взяв її на руки ,
Як побачив талісман він ,
Затремтіли губи .

Він колись цей талісман ,
Подарив на згадку .
Щоб його завжди носила ,
І помнила Ваньку .

Десять років воював він ,
Із ним все траплялось .
Був два рази у полоні ,
Ну тікать вдавалось .

Про кохану пам'ятав він ,
Все думав про неї ,
Як вернеться він до дому ,
Як житиме з нею .

В людей злії язики ,
Їх дуже багато .
Що кохана вже померла ,
Не правду сказали .

Положив її у ліжко,
І сів біля неї .
З очей сльози полилися ,
Падали на неї .

Коли вона прийшла в себе ,
Сказала , коханий .
Як я довго тебе ждала ,
Прийшов мій жаданий .

Він про себе розповів ,
А вона про себе .
Писать більше про їх долю ,
Немає потреби .