Ганна Осадко. Кладбищенская земляника

               Ганна Осадко.


         КЛАДБИЩЕНСКАЯ ЗЕМЛЯНИКА.
    
        Глеб Ходорковский(перевод).



        Мне пять лет.
        Меня потеряли на кладбище.
        В чужом городе, на старом заброшеннном кладбище.
        Растяпы - тётка и бабушка - пошли проведать могилки дорогого семейства.
        А я училась читать, слагая вместе на надгробиях буквы.
        Потом тётка подумала
        что я с бабушкой,
        а бабушка - что я с тёткой.
        И я осталась сама.

        Было нестрашно.
        Солнце светило ласково и приветливо.
        Птички летали,
        а на старых могилах
        земляника краснела.

        Больше всего я запомнила землянику,
        заманчивую,
        словно плоды в райском Эдеме.
        Так на грех и тянула.
       "Чужое взять - это грех".
        Я вдумчиво размышляла, глотая слюнку
        и терпела.
        Близилось время к обеду, меня не находили,
        и жгло земляникой глаза.

        И тут я подумала - может быть по-про-сить?
        Подходила к могилкам
        и, так как уже по складам читала,
        здоровалась вежливо,мол, добрый день,
        Ве-ра Сте-па-нов-на Жук,
        ну, как вы, можно у вас погостить? -
        Садилась на тёплую землю и склёвывала ягодки.
        Вежливо благодарила и подходила к следующей -
        Добрый день, И-ван Пе-тро-вич Ко-ро-за-ед,
        Ой, а на вас отакенные ягоды уродились!

        Я представляла
        как неведомые Иван Петрович и Вера Степановна
        с небес улыбаются мне:
        мол, не вопрос, давай, угощайся малышка!
        и я говорила с ними о том, о сём...
        согласитесь, так же невежливо -
        прийти в гости, наесться -
        и молча свалить.



            *       *       *


 
             Цвинтарнi суницi


                Ганна Осадко


Мені п'ять років.
Мене загубили на цвинтарі.
На старому занедбаному цвинтарі в чужому місті.
Розтелепи бабуся і тітка пішли звідувати могилки дорогої родини,
А я вчилася читати, складаючи докупки літери на надгробках.
Потім тітка подумала, що я з бабцею,
А бабця – що з тіткою,
І я залишилась сама.
Не було страшно.
Сонце світило ласкаво й привітно,
Пташки літали,
На старих могилах червоніли суниці.

Їх пам'ятаю найбільше.
Вабливі, буцім едемські плоди,
Вони кликали до гріха.
«Узяти чуже – це ж таки гріх», -
Розсудливо міркувала я, ковтаючи слинку –
І терпіла.
Йшлось до обіду, мене ніхто не знаходив,
Суниці пропікали очі.

А тоді я придумала – а що як по-про-си-ти?
Підходила до могилок,
а що вже вміла читати по складах,
то віталася чемно, мовляв, доброго дня,
Ві-ро Сте-па-нів-но Жук,
Як ся маєте, чи можна мені пригоститися? –
Сідала на теплу землю – і дзьобала ягоди.
Тоді чемно дякувала – і йшла до наступного –
Доброго дня, І-ва-не Пет-ро-ви-чу Ко-ро-їд,
Ой, а  на вас отакенні суниці вродили!

Уявляла,
як невідомі Віра Степанівна та Іван Петрович
посміхаюся мені з неба,
мовляв, пригощайся, мала, не питання,
 і я балакала з ними про те-про се,
бо, погодьтеся, це нечемно –
прийти в гості, наїстися –
і мовчки звалити.


© Copyright: Ганна Осадко, 2014
Свидетельство о публикации №114021407407