Впускаю вiтер в свою душу...
не може бути вітер грішним.
чому ж голосить, він не спить?
дме, аж дерева гнуться низько,
штовхає душу що є сил,
жене думки не приручивши,
і сум на душу наганя,
не дасть у ніч лиху спочити,
дзвенить кайданами буття…
впускаю вітер в свою душу,
втрачаю спокій за життя,
мов грішник я, молитись мушу,
за ради завтрашнього дня
торкаюсь неба в позолоті,
купаюсь в вічності німій…
і падаю, як інші з тих висот я,
бо ще «дитя», іще сліпий.
не вгледів скалки в своїм оці,
як жить підказую комусь.
бунтую з вітром, наче в змові –
щомиті жити вчусь.
© Copyright: Виктор Сурженко, 2014
Свидетельство о публикации №114051601466
Свидетельство о публикации №114051601466
Рецензии