Лэлэка

Ой далеко, далеко, далеко -
Там, де небо цілує земля,
Впав поранений білий лелека
На подвір'я, до ніг коваля!

І лелеку мозолисті руки
Пригорнули до міцних грудей:
- Бідна пташечко, що то за муки?
Та не бійся, ти в добрих людей!

Підлікуємо - будеш літати,
По-під небо, де сонце сія...
А тепер же - ходімо до хати,
Там чекає хазяйка моя. -


Врятувало подружжя пташину,
Піклувалися, мов це дитина,
І якогось погожого ранку
Провели у обійми світанку!


Та за птахом вони сумували
І у небо вдивлялись що мить...
Турбувались, бо навіть не знали,
Чи він знову до них прилетить?

Збігли місяці. Мабуть, здалЕка,
На подвір'я, до ніг коваля,
Сів натомлений білий лелека
І поклав їм до ніг немовля!

Уклонившись до ніг ковалисі,
Отаке він подружжю сказав:
- Не гойдали дітей ви в колисці,
То ж дитинку я вам і дістав!

Ви, благаю, прийміть сиротину,
В свою дружню, хорошу сім'ю,
Не відштовхуйте бідну дитину,
Полюбіть її, ніби свою.

Я ж завжди, коли буде потреба,
З допомогою буду у вас... -
І, змахнувши крилАми, у небо
Він злетів, та і зникнув ураз.

Підняли у тремтячих долонях
Подарунок безцінний вони...
Розгорнули: - Це дівчинка, доня,
Дочекалися щастя і ми! -



Рік за роком неспішно минає...
У щасливій сім'ї ковалів
Люба донечка вже підростає,
Та вродлива - не вистачить слів!

І лелека із ними став жити,
І нікУди тепер не літає,
Мов би їх від біди сторожити,
Від якоїсь халепи він має...

І таки не вберіг. Бо на лихо,
Як ійшли вони по-над рікою,
Укусила змія ковалиху,
Ще й не бачили зроду такої.

І у воду втекла... Ковалиха
Заточилась, на землю упала...
Тільки серденько стукає стиха,
Та збіліла й холонути стала.

Навіть знахарка каже: - Не маю
І припущення, що за біда... -
А лелека згадав тоді: - Знаю,
Допоможе чарІвна вода!

Є червоний тут камінь поблизу,
Біля нього - джерельце шумить,
З по-під каменя вибившись знизу...
Всі хвороби лікує умить.

Треба йти. Бо, звичайно, не в змозі
Воду я донести, на біду... -
І дівчина сказала в тривозі:
- То вже я до джерела піду! -

Зирк - на небі клубочаться хмари,
Мабуть буде шалена гроза...
І коваль: - А як блискавка вдарить? -
А в самого на віях - сльоза.

Він не може іти, бо не здужить
Ту дорогу уже подолати...
І донька йому каже: - Байдуже,
Треба  матінку нам рятувати! -

Та й пішли із лелекою разом,
Вони в сутінки, під громовицю...
Зрозуміло, намокли одразу,
Та хоч шлях освітили зірниці.

Лише камінь той був не близенько,
То так тільки здалося лелеці...
Турбувалася дівка про неньку,
А бузько - що вони в небезпеці.

Так і є! Бо коли подолали
Ту дорогу, важку і неблизьку,
Там зміюку побачивши, стали -
Довжелезну, огидну і слизьку!

- Ось, нарешті, я вас дочекалась! -
Їм змія прошипіла зловісно.
- Ще й, сердеги, обоє попались...
А мене ви не знаєте, звісно.

Що ж, відкрию я вам таємницю,
Це мені принесе насолоду...
А вже потім втоплю у криниці,
зіпсувавши чарівную воду!

Я колись юнака покохала
І забула і маму і тата...
І від нього кохання чекала.
Він же - ні! Хоч була я багата!

І навчилася я чарувати,
Щоб красою його осліпити...
Та другую узяв він до хати!
Що було мені, бідній, робити?

Вже у серці лиш ненависть билась,
Я усіх поклялася згубити!
На чудовисько перетворилась
І чекала - народяться ж і діти.

Бо як помста - то лише з розмахом...
І коли в них синочок з'явився,
Я його обернула на птаха,
Та й прогнала далеко, у висі!

Ще й підбила. Нагальна потреба
Ще помститись була. І здалля
Я дивилась... Та впав він із неба
На подвір'я, до ніг коваля!

Я його не зуміла дістати,
Тоді знову, немов з забуття,
Повернулася. Щоби чекати,
Чи народиться знову дитя?

І коли народилась дитина,
Закортіло собі її мати...
Загубив він маленького сина,
То ж і донечку зможу відняти!

Відійшла вже від хати далеко -
Але крилами вихор підняв,
Впавши з неба, сердитий лелека
І дівчатко у мене відняв!



То ж, прощайтеся, діточки милі... -
Але з криком: - Цьому не бувати! -
Вмить лелека зібрався при силі,
Став зміюку прокляту клювати!

Боронитись сестра помагала,
Де лиш сила взялася у неї...
І чудовиська більше не стало -
Розпливлося сирою землею!

Тоді раптом лелека ізвився,
В небо темнеє, до громовиць...
Впав на землю - і хлопець з'явився
І без тями лежав собі ниць...



Ой, далеко, далеко, далеко,
Там, де небо цілує земля,
Йшов з сестрою не білий лелека,
А хлопчина, синок коваля!

Не забувши водиці набрати,
Поспішали додому хутенько,
Щоб устигнути порятувати
Ковалиху, коханую неньку.

Й добре потім було відшукати
Десь у селах ще рідну хатину...
Дві сім'ї ув одну об'єднати,
У велику і дружню родину!
  20.11.2006г.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Перевод на русский язык:


Аист


Ой далеко, далеко, далеко,
Там, где небо целует земля,
Упал раненный белый аист
На подворье, к ногам кузнеца!

И аиста мозолистые руки
Прижали к крепкой груди:
- Бедная птичка, что то за муки?
Но не бойся, ты у добрых людей!

Подлечим - будешь летать,
Под самое небо, где солнце сияет...
А теперь - пойдём в дом,
Там ждёт хозяйка моя.

Спасли супруги птицу,
Заботились, будто это ребёнок,
И в какое-то погожее утро
Провели в объятия рассвета!

Но за птицей они грустили
И в небо всматривались каждый миг...
Беспокоились, ведь даже не знали,
Он снова к ним прилетит ли?

Пробежали месяцы. Наверное, издалека,
На подворье, к ногам кузнеца,
Сел усталый белый аист
И положил перед ним младенца!

Поклонился в ноги Кузнечихе,
Вот такое он супругам сказал:
- Не качали детей вы в люльке,
Вот ребёнка я вам и достал.

Вы, умоляю, примите сиротинку,
В свою дружную, хорошую семью,
Не отталкивайте бедного ребёнка,
Полюбите его, будто своего.

Я же всегда, когда будет нужно,
С помощью буду у вас... -
И, взмахнув крыльями, в небо
Он взлетел, да и исчез сразу.

Подняли в дрожащих ладонях,
Подарок бесценный они...
Развернули: - Это девочка, доця,
Дождались счастья и мы! -



Год за годом неспешно проходит...
В счастливой семье кузнецов,
Милая доченька уже подрастает,
Да красивая - не хватит слов!

И аист с ними стал жить,
Он никуда теперь не летает,
Будто бы их от беды сторожить,
От какой-то передряги он должен.

И всё таки не уберёг. Ведь на беду,
Когда шли они вдоль реки,
Укусила змея кузнечиху,
Ещё и не видели никогда такой.

И в воду сбежала. Кузнечиха
Покачнулась, на землю упала...
Только сердечко стучит тихо,
Но побелела и холодеть начала.

Даже знахарка говорит: - Не имею
И предположения, что за беда... -
А аист вспомнил тогда: - Знаю,
Поможет чудесная вода!

Есть красный тут камень вблизи,
Возле него родничок шумит,
Из-под камня выбившись снизу...
Все болезни лечит мгновенно.

Надо идти. ведь, конечно, не в силах,
Воду я донести, на беду...
И девушка сказала в тревоге:
- Это уже я к роднику пойду! -

Глядь - на небе клубятся тучи,
Наверное, будет яростная гроза...
И кузнец: - А если молния ударит? -
А у самого на ресницах - слеза.

Он не может идти, ведь не а состоянии
Ту дорогу уже осилить...
И дочка ему говорит: - Ничего,
Надо же матушку нам спасать! -

Да и пошли с аистом вместе,
Они в сумрак, под грозу...
Понятно, намокли сразу,
Да хоть путь осветили зарницы.

Только камень тот был не близко,
Ведь так только показалось аисту...
Беспокоилась девочка о матери,
А аист - что они в опасности.

Так и есть! Ведь когда осилили,
Ту дорогу, тяжёлую и не близкую,
Там змеюку увидев, остановились,
Длиннющую, отвратительную и скользкую.

- Вот, наконец, я вас дождалась! -
Им змея прошипела зловеще.
- Ещё и, горемыки, оба попались...
А меня вы не знаете, конечно.

Что ж, открою я вам тайну,
Это мне доставит наслаждение!
А уже потом утоплю в кринице,
Испортив чудесную воду!

Я когда-то юношу полюбила,
И забыла и маму и тятю...
И от него любви ожидала.
Он же - нет! Хоть была я богатая!

И научилась я колдовать,
Чтобы красотой его ослепить...
Но другую взял он в дом...
Что было мне, бедной, делать?

Уже в сердце лишь ненависть,
Я всех поклялась сгубить!
В чудовище превратилась
И ожидала - родятся же дети.

Ведь если месть - так только с размахом...
И когда у них сыночек появился,
То его превратила в птицу,
Да и прогнала далеко, в высоты!

Ещё и подбила. Настоятельная нужда
Ещё мстить была. И издали
Я глядела... Но упал он с неба
На подворье, к ногам кузнеца!

Я его не сумела достать...
Тогда снова, будто в забытьи,
Вернулась. Чтобы ожидать,
Родится ли снова дитя?

И когда родился ребёнок.
Пожелалось себе его иметь...
Потерял он маленького сына,
Так и доченьку смогу отнять!

Отошла уже от дома далеко,
Но крыльями вихрь поднял,
Упав с неба, белый аист
И девчонку у меня отнял!


Так прощайтесь, деточки милые... -
Но с криком: - Этому не бывать!  -
Вмиг аист собрался с силой,
Стал змеюку проклятую клевать!

Обороняться сестра помогала,
Откуда лишь силы взялись у неё...
И чудовища больше не стало -
Расплылось сырою землёю!

Тогда вдруг аист взвился,
В небо тёмное, к грозе...
Упал на землю - и парень появился
И без сознания лежал себе ничком...


Ой, далеко, далеко, далеко...
Там, где небо целует земля,
Шёл с сестрою не белый аист,
А парнишка - сынок кузнеца!

Не забыв водицы набрать,
Спешили домой поскорее,
Чтоб успеть спасти
Кузнечиху - любимую матушку.

И хорошо потом было бы отыскать,
Где-то в сёлах, ещё родной домишко...
Две семьи в одну объединить,
В одну и дружную семью!