Ми ниці, ноги наші босії,
Омиті холодною ранковою росою,
Ми дихаємо, двадцять чотири години поспіль,
Сподіваємося, що світ буде врятований красою...
В очах наших, на райдужній оболонці,
Наче на віки, тоненько викарбований сум.
Ми сподіваємося, бажання пишемо на кортонці,
Та тонемо в плині високоякісних дум...
Дивлюся я, обличчя чиєсь поряд.
Закритії очі, на бік схилена голова.
Все, що сталося мить тому - вже історія,
Все, що сказане було - це слова.
Ми ниці, ноги наші босії,
Що та посмішка? Навіть у ній печаль...
І ось ми навпошепки, ледве голосно,
Вечорами женемо той жаль...
А як би ж ви почули, як ми співаємо...
Кожна пісня, наче останній раз...
Ми не зламні, кожну мить сподіваємось,
Що саме краса врятує нас!
Ми ницi...
© Copyright: Налоксон Максимович, 2014
Свидетельство о публикации №114051210633
Свидетельство о публикации №114051210633
Рецензии