Сльози...

  Таке дивне відчуття, коли лежиш у напівхворобливому стані і дивишся в одну непроторенну точку... Лежиш і в твоїй затемпературеній голові відбуваються сплески авіамагнітних ліній, що імпульсом струму доносять звуки знайомої і з цього збуреного моменту такої близької пісні. Пропустивши крізь себе той голос вседушний, розумієш, що згодом опанує тебе стан непорушний. Той недуг крилатий десь поруч вже зовсім, бо марю так сильно, як самотній Буковскі. І стіни в кімнаті чомусь стали затісні, вони тиснуть на мене, немов пензлі митця живописні. Все змішалось... Що коїться?! Скажіть?! Я благаю! Моє тіло горить і від болю в кістках я ридаю. Кричати не буду... Здається, я потухаю, сама ж свою душу, як "каторжна" пташка у серці своїм сповідаю. Свідомість лишає свій західний слід і зачиняє під варту в мій мозок той останній парадний вхід.
  Мовчу... Пальці відмовляються писати... Але все ще пишу... Як моторошно... Кисню замало... Зачиніть мене тут. Залиште один на один. Хочу бачити як впаде з його щік кілька розтоплених смутком сльозин. Він оселився в мені навесні, вже вкотре за рік, невже не може звернути у інший південніший бік? Вимкніть світло. Залиште мене і йдіть. До рідного хтіла б я зараз злетіть. Від обіймів його перестало б  у мене  все назавжди боліть.
   Засинаю... Долає мене він швидше, ніж могла собі уявити... Сили пішли і не можу вже більше про це говорити...