А я? Невже забула?

Коли світло зірок крізь вікно
в мою душу влетіло, відчула, як
серце матусі вночі десь тремтіло,
Моя б воля, взяла й полетіла...

Для неї попрохала б я у Бога крила,
Щоб вічно жила і мене міцно любила,
Щоб ніколи й нізащо вона не хворіла,
І слова тії теплі на вушко мені шепотіла;

Прокинувшись глибокої ночі, хочу бачити,
завжди її заспані, блакитнії очі,
Голос чути під стогін вечірніх мірил,
Із сонцем ранковим підкорити увесь
непокірно-підвладний старий небосхил;

Часом, плакавши десь серед купи своїх же думок,
І, звернувшись від смутку в порожній, безвладний клубок,
Хочу завжди вдихати той запах дешевих її цигарок,
Щоб була поряд зі мною й не лишала мене ні на крок...

Цей час щогидинний не зламає ніколи в мені почуття,
бо, якби не Вона, я б не мала наразі свого ж бо життя,
І момент цей все ж вартий захоплень протяжних фрегат,
У полоні досвітнім, кричатиму щосили для неї "Віват!"...

Слід від заплетених в квіти обітниць, що так тихо
бува виступав серед якихось зухвалих, нудних нісенітниць,
Заховав у мені той стрибок через безліч нових,
небайдужих до світу запальних сторінок...

Тільки б не залишала й тримала за руку,
Обіймала так сильно, як гомін чарівного звуку,
Хоч іноді згадувала безпрограшну нашу розлуку,
І у снах своїх смутних мріяла про світлу та щиру розпуку...