Все нижче і нижче температура тіла.
А вчора у серці світло палахкотіло,
Й уранці ще жевріло, наче надію мало.
Нині ж холодне – кольору й хисту сталі.
Гострі ключиці – льодовикова крига,
І тільки обличчя досі – відкрита книга,
Але сторінки всі, як одна, порожні.
Хто я така? Чому замерзаю, Боже?
Може, моє раптове консервування
Є передвістям нового вогню кохання?
Або, навпаки, більше йому не тнути
На сувенірне шмаття тендітні груди?
Мереживом білим шкіру вкриває іній,
Даруючи тло для піруетів тіней
Того, що було, але не того, що буде.
Дивує відсутність нежитю і застуди.
Дивує краса, за «мінусу» більш помітна,
Бо я, наче сад, засипаний снігом в квітні…
Та мертві квітки прекрасні лише до миті,
Коли їх комусь на думку спаде зігріти.
08.05.14
t
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114050805080
Свидетельство о публикации №114050805080
Рецензии