Чешеться спина

Серед натовпу,
десь на пів - шляху.
У підсвідомості)...

Вогню у волосся,
думку в обрій,
залиш мене, доле...
Облиш мене, стій!
Чому являєшся наприкінці?
Це - дивнеє непорозуміння,
чого чекати вільно,
серденько розкуте тисячам дітлахів дощів?
Усі течуть, усе тіка від мене допоки здібний,
мене колиха сумління...
Сумен твій докір,
в сумнівах щеза ця мить...

Крокуючи дахом,
я кроком очей,
звисають 'долу мої ноги,
що падіння обрали за ціль...
Сиджу, мов на лаві.
Скільки я линув, конаючи краю?
Дивлюся у пекло твоє
там внизу... клекоче,
пірнають... очі,
я лиш бажаю літати,
взлетіти... в цю мить, підніматись!
Та я... не вісник мрії Дедала.
Я - згорю, не втримавши Прометея вогню,
згорю і стихну вщент, ісспалаю,
полум' я лишень пада швидше,
а я - Фаетон помираю...
Стане кінець мій кільцем.
Скрізь простір щеза мого тіла
стрімкий, неосяжний болід...
Заплющує біль мої очі,
повільно мене хоронить...
Ця музика сну, мої крила...
Що маю в собі десь, можливо...
Дощі із мовою пісні,
складають аврори думок.

Все! Поглинули тіні
мій образ,
в свавіллі цих строк...
Лишень коли осягне падіння
у пекло твоїх милих нот.
Іщезне тоді милий простір
над дахом упавшим у вир
цього кружління за намір,
що мало летіти не вниз...

Я прокидаюсь.
Все так і сиджу на даху,
моє дітлаха сновидіння минає...
Я мацаю... Нема ані крил...
Зазираю.... ані пекла...
Отожбо... іду.
Куди - небудь до біса!
В цигарці я знайду вогонь,
тремтяче запаливши...
Дощі минули вщент,
залишивши на щоках русел ріки.
Мої думки лишень про наважливіше: їжу.
Я це горище покидаю,
опускаючись земного світу...

Коли у небі аврору побачу,
я не здивуюся...
Коли стогін тіло, мов ключ огорне,
я замилуюся...
У мене виростуть крила.
Боляче.
Пада, конає і лине,
цигарка натхнення,
замерла у просторі...

І врешті.
Я уявлю тебе,
у цьому пеклі,
що тепер лине із неба...
Пекло ніколи не щезне,
рай - всього лиш пір' їна...
що думка моя опочине.
Я розправлю свої ангельські сили,
візьму старт останній,
і... це - мій вибір.

Догорають пір' їни,
що покій зазнали.
Істліє мій одяг -
це все, що зосталось...
Лине у дещо клаптик золи,
відомий вітром де - не - де...
І ріжуть дощі пекельної ночі.

"Очі'".

"Розплющ їх!"

"Хто ти?"

Німіє питання,
яке до себе промовив.
Мене ніхто ніколи не будив.
Прокидаюсь сам,
у ліжку,
пора до роботи...

Мити, їсти і одяг.
Тікаю із дому по клопіт.
Заплющу очі замка на замок.
Залишиться темно в моїй хаті.
Я вже забув двійний сон.
Минув і антракт після мо'ї втечі.
Розпуститься на стелі аврор,
поллється дощ сильний.
У когось в пітьмі,
що сидить на даху,
дивлячись у вогні пекельні,
крила ростуть незбагненні,
як мрії...
Мої мрії!

Що я вже - на пів - дорозі в натовпі.
Чешеться спина.