чому

я йду і дивлячись під ноги
бачу землю, повну тривоги
і розумію
моє життя в собі щось все таки містить.
якщо я ходити умію.

пройшло два місяці
з моменту страшних подій
але, я досі пам'ятаю
як воно було, тоді:

бачучи усміхнених людей
було дивно знати,
що їм не хочется плакати!
і було нізачим це казати
тому що в тому не було б ніякого сенсу...
бо багато хто вміє патякати.

було страшно взнавати
що люди...
можуть вмирати за таких обставин
це зараз такі нові постулати
за які вже внесли заставу.

було боляче жити, ходити
боляче дивитись на світло з вікна,
прокидаючись
і думать "хтось вмер, а ти...ще
жива, щоправда у ступорі, як та стіна
навпроти ліжка
така от, чорт забирай, несправедлива війна!

осягнути це, до сліз неможливо
і від цього хотілось стати у центрі міста
й кричати до хрипу у зливу
кричати до поки аж впасти
й бити ту землю зрадливу
і розбивати руки об асфальт
мокрий і кривавий від крові та крику.

чому?
чому усе так?
якщо бог усе таки є
чому він такий дивак?!

вибачте,
але це все змахує на найоб.
бо
вона, та сама земля-
по котрій я ходжу щодня.
на неї падали люди
і їх забирала холода змія.
за що ця земля нас так губить?
і
чому він так дивно нас "любить"?