Безлюдне мовчання в тривозі думок,
летить Душа небом до Мрії крізь сон…
В зітхання туману одягнений світ,
в тривожному диханні прагнемо змін.
За краєм дороги незнане, що жде?..
Кому більше?.. З ким?.. І де повезе?..
На долю гадати не можу і я,
бо віра самотньо-безлюдна моя
сполохана вітром розлуки з життям
не хоче ніяк залишитись сама.
Вогню не вгасити, що губить любов,
від нього втікаєш, а він мучить знов…
До жалю не робить ніхто перший крок.
Невиразно змучить страждання полон…
Гукає нас вітер за пам’яттю вслід,
та пам'ять не мусить нікого жаліть…
Загублене щастя сміється в лице,
самі ми катуємо з вами себе…
Стаємо огидні коли за гріхи,
немає прощення, нема молитов,
за скоєні нами в житті помилки,
за прірву між долями, ночі бездонь
покличуть безсонні надії туди,
де всьому володар і всім нам лиш Бог!
За краем дороги...
© Copyright: Виктор Сурженко, 2014
Свидетельство о публикации №114050301734
Свидетельство о публикации №114050301734
Рецензии