Л. В. Костенко. Чадра Маруси Богуславки

Змеится улочка. Стена обвита хмелем.
Татары спят, отпраздновав байрам.
Высокий дуб, по-украински – нелинь.
Письмо святое, а для них – Коран.

Зачем я здесь? Внушают, Богу слава,
что я жива, и что мой муж – паша.
А я Маруся. Я – из Богуслава.
Не продана ещё моя душа.

О, как он любит, и какой красавец!
Как он меня целует по ночам!
Унизан кольцами мой каждый палец.
В браслетах руки, шея в дукачах.

И я хожу, владычица темницы.
Скрипят уныло двери за дверьми.
Блеснут глазами слуги темнолицые,
стеля под ноги чудо-килимы.

Ох, килимы, цветные килимочки!
Фонтан, кальян и слёзы на заре.
Носила я и плахту, и веночки, -
а ныне, хороша ли я в чадре?

И меч, и правда – суть иных и прочих.
Люблю свою чадру – черна, густа.
Когда татарам лгут бесстыдно очи,
никто не видит, как дрожат уста.

Лицо моё сокрыто под чадрою.
Мой муж уехал. Мне тоскливо. Жду.
А то бы им казалась я чудною, -
что побледнела и куда иду.

Зачем гляжу я в море и в туманы.
Зачем как тень брожу я здесь в ночи.
… Кандальный звон мне слышен беспрестанно.
А я ищу,  где спрятаны ключи.


(Перевод с украинского Натальи Поповой)


 
       Л.В.  КОСТЕНКО


      ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.
Святе письмо, по-їхньому - Коран.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я- Маруся. Я- із Богуслава.
У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.

І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.

Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -
ну, як мені, чи гарно у чадрі?

І меч, і правда - цноти не жіночі.
Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -
чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.